Розділ 11

Емілія

— А цей Олександр, він нормальний? Ну, тобто… — я на мить зам’ялася й замовкла, слідкуючи, як тітка Галина вправно змінює памперс Данилкові в дитячій. — …тобто йому можна довіряти? — знизила голос до шепоту, немов партнер Деміана міг стояти за дверима й підслуховувати нас.

— Бачиш, нічого складного, доню… По малюнку визначила, де задня частина, де передня. І вдягаєш. Навіть я, стара, справляюся, а що вже про тебе говорити?

Моє запитання зависло в повітрі, бо зараз були справи важливіші. Або покоївка свідомо його проігнорувала, залишивши мене ще в більшій розгубленості.

І як це розуміти?

Ех, у що я вляпалася?

Тітка Галина вміло змінила підгузок на малюкові й вирівнялася в спині, підморгуючи мені.

— Ану, спробуй, — вона знову зняла з Данилка памперс і вручила мені новий.

— Ой, якось боязко пробувати, — я посміхнулася, стримуючи свою нерішучість. — Наче іспит в університеті складаю…

— Я, на відміну від викладачів, за помилки сваритися не буду, — тітка Галина підбадьорила. — Тому пробуй і перестань перейматися через такі дрібниці. Усьому можна навчитися. Тільки дай собі трохи часу.

Данилко лежав на спині й, посміхаючись яснами з ледь помітними нижніми зубками, облизував гризунця. Здавалося, йому байдуже, що відбувається і хто змінює памперс. Головне, що він поспав — хай не повні пів години — і поїв, а туалетні справи його не цікавили зовсім.

— Еміліє, доню, все добре, бо на тобі аж лиця нема, — тітка Галина схвально глянула на памперс, який я вдягнула на Данилка. — Перестань хвилюватися. Ти молодець.

Звісно, було приємно чути похвалу від покоївки, але причина мого хвилювання була зовсім не в підгузках чи немовляті.

Я досі не могла оговтатися після допиту Олександра на кухні й його неадекватних звинувачень.
І що це взагалі було? І чому я не заслуговую на пояснення?

Хоча, хто я така? Просто няня в цьому будинку. І тепер моя найголовніша задача — вчасно змінювати памперси й не ставити зайвих запитань. Мені ще й свою дитину треба поставити на ноги. Впевнена, що основні проблеми попереду — коли помітять, що я вагітна. Навіщо їм няня, яка мучиться від токсикозу й не може піднімати підрослого Данилка? Мене в той же день виставлять за двері з моїми небагатими речами.

— А Олександра не бери в голову, — урвала мої думки тітка Галина. Вона передала мені Данилка й коротко посміхнулася. — Олександр любить гарних дівчат, підбиває клинці до кожної красуні, тому й перед тобою не встояв. Ти ж глянь на себе — за тобою конкурс краси плаче, таке ідеальне личко.

Якби ж то йшлося про настирний флірт… Ні, в Олександра були зовсім інші плани на мене. Але вголос я цього не сказала — лише коротко кивнула, витиснувши з себе посмішку.

— Дякую, ви мене заспокоїли. А то я вже собі накрутила… Значить, просто сподобалася Олександру, — збрехала, не моргнувши й оком. — Можна, я погуляю з Данилком у саду? Хочеться на свіже повітря і взагалі… — я знизала плечима. — Обдивитися територію, я ж нічого тут не знаю.

Тітка Галина здивовано підняла брови.

— Ти в мене дозволу запитуєш? Еміліє, ти няня нашого Данилка. І тобі вирішувати, куди й коли з ним іти. Крім випадків, коли Деміан заборонить. Я тобі точно не указ.

Після цих слів покоївка вийшла з дитячої, залишивши мене з малечею наодинці.

— Ну що ж… — невпевнено протягнула я під допитливим поглядом Данилка. — Йдемо на вулицю?

Я натягнула на малого демісезонний комбінезон і шапочку. Вечоріло. Було доволі прохолодно для весняної прогулянки. Сама ж накинула куртку з речей, подарованих Деміаном.

Я тихо спустилася на перший поверх, завмерла, злодійкувато прислухаючись — чи нема когось на кухні? Жодних голосів, лише звук ножа, що дзвінко торкався об дошку. Можливо, Деміан і Олександр уже пішли з дому або сиділи в кабінеті. Хто зна, які в них плани. А я ж усього лише няня. І мені це не повинно бути цікаво.

Данилко агукнув, ніби нагадуючи: ми ж збиралися гуляти — чого завмерла?

Я вийшла у двір, ступаючи обережно, ніби боялася злякати цю тишу, цей новий світ. Двоє незнайомих охоронців біля входу лише зиркнули на мене — ні слова. Далі ще охоронці. І ще. Наче королівський маєток в оточенні озброєної варти.

І як вони могли допустити викрадення сина свого боса? Тут і комар не пролетить без дозволу. Хтось із них точно працює на ворогів Деміана. Іншого пояснення немає.

Сад був великий. Лавки, альтанка, навіть невеликий ставок із лататтям. А ще — статуї.

Я тримала Данилка міцно, наче він був моїм якірцем у цій чужій реальності. Він задивився на хмари й раптом засміявся, показавши свої ледь помітні зубки.
— Тобі весело, так? — прошепотіла я. — Ну, бодай хтось із нас у цьому світі веселиться.

Ми дійшли до альтанки в кінці саду. Я вмостилася на лавці, вкривши малого пледом. Йому хотілося спати — обідній сон перервався через зубки, що лізли. Але Данилко мужньо тримався, крутячи головою на всі боки, вивчаючи світ. Я ж навпаки — дивилася просто перед собою, бо думки тиснули сильніше за весняне повітря.

Аж раптом за спиною почула кроки. Важкі, розмірені. Я насторожено обернулася й побачила знайоме обличчя — Деміан. Він стояв кількома кроками позаду, у світлому светрі й темно-синіх джинсах. Без костюма, без ділової напруженості — просто чоловік. Виглядав не як мільйонер із великого дому, а як… батько. Зразковий сім’янин. Турботливий та надійний.

— Не замерзли ще? На вулиці прохолодно, — мовив, простягаючи мені термогорнятко. — Попий чаю, Еміліє, зігрійся. Це зелений, з медом.

Я на мить остовпіла. Але все ж узяла горнятко — обережно, навіть трохи розгублено, немов це бомба сповільненої дії. Декілька годин тому я пережила допит від його партнера. Тепер — турбота?

Я не знала, як реагувати. Стільки емоцій я не переживала за все життя, як у цьому будинку за один день.

— Дякую… А Данилко як…

— Данилка я потримаю. Маю десять хвилин, щоб побути з сином — бо скоро мушу їхати.