Розділ 10.2.

І я б продовжила їсти, але в Олександра були на мене зовсім інші плани. Одним ривком він вихопив із моїх рук надкушений шматок випічки й викинув геть. Десь там, на підлогу.

— Що ти… ви… роб… — шок позбавив мене можливості договорити, хоча в голові витав рій думок.

Він хворий? Може, в нього весняне загострення? Або ж… або він і є тим викрадачем, що безжально викинув Данилка у сміттєвий бак? Треба покликати тітку Галину.

Тільки я привідкрила рота, щоб на весь будинок повідомити, що мені потрібна допомога, як Олександр долонею накрив мої губи.

— Тільки спробуй пікнути, — немов прочитав мої думки. — Говориш лише тоді, коли я дозволю.

Я перестала дихати. Розплющеними очима дивилася на його губи, які були надто близько.
Охоплена панікою, нервово кивнула. Все ж він у рази вищий, сильніший за мене, та й під руками в нього весь столовий набір, який можна використати як холодну зброю. А я зовсім без нічого.

Прищурившись, Олександр ще раз пройшовся по мені поглядом. Тільки вже без попереднього загравання. Неспішно, оцінливо, немов пропустив якісь важливі деталі в моїй зовнішності.

— Хто тебе підіслав? — нарешті розірвав важке мовчання. Забрав долоню від мого обличчя. — За чиєю наводкою ти працюєш?

Що-о-о-о-о?

От буквально такий протяжний гомін пролунав у мене в голові. Вголос я все ж не наважилася уточнити, про що він говорить. Лише витріщилася на Олександра, немов паралізований лемур.

— Хто. Тебе. Підіслав? — виділяючи кожне слово, він повторив своє запитання. З якимось маніакальним інтересом вглядався мені в очі, забираючи залишки волі. У його волоссі — короткому, темному — я помітила сивину, брову розсікав невеликий шрам.

— Татаровський, так? — продовжив допит з незнайомим мені прізвищем.

— Я не знаю, про кого ви…

— Усе ти знаєш! — Олександр гнівно крикнув, але ж одразу понизив голос до грізного шепоту. Оглянувся. — Тільки-но Деміан почав працювати зі спецслужбами, як у нього викрали сина. Викинули у смітник, а ти якимось дивом його знайшла, ще й почала працювати нянею. Я б міг повірити, що ти підіслана Татаровським ескортниця, але твоя поведінка говорить про протилежне. Занадто ти правильна для ескорту. Або гарно граєш.

Я остаточно розгубилася. Вдих, видих…

— Я не ескортниця, — вклала в цю фразу всю впевненість, що в мене була. Нехай повірить, бо я боюся думати, що станеться в протилежному випадку. — І не знаю ніякого Татаровського.

В одну мить у руках Олександра з'явився телефон. Він навів на мене камеру й нахабно сфотографував мене.

— Господи, це ще для чого?

Не звертаючи на мене уваги, він когось набрав.

— Пробий усе, що знайдеш про неї. І чи пов’язана вона якось із Татаровським.

Олександр відкинувся на спинку стільця. Подивився на мене зі зневагою. Як на щось, що не варте його уваги, але точно потребує перевірки.

— Я все дізнаюся про тебе, Еміліє, — він нарешті дозволив до мене заговорити. — І якщо щось не так…

— Я не знаю ніякого Татаровського! — не витримала цього принизливого допиту. Відчувала, як наливаються кров'ю мої щоки і вуха, і нічого не могла з цим вдіяти. — І я не ескортниця. І не працюю за чиїмось наказом!

— Ну-ну… — глузлива посмішка з’явилася на його губах.

І знову безмовний огляд мене.

— Що тут відбувається? — несподівано інший чоловічий голос розрізав тишу на кухні. Вже доволі знайомий голос.

Деміан.

Злегка сонний, з помітними тінями під очима. Схоже, з авто прийшов одразу до нас.

— Нічого не відбувається, ось обідаємо з твоєю нянею, — Олександр зірвався на ноги й протягнув руку для рукостискання.

Деміан коротко відповів, але його погляд блукав по мені.

— Еміліє, все добре? На тобі обличчя немає.

В ту саму секунду ще один погляд сканував мене. Олександр наче чекав, що я зараз почну жалітися.

— Так-так… кхм… усе добре. Можна, я вже піду до Данилка? — швидко випалила і, не чекаючи відповіді, побігла за малюком.

Останнє, що я почула, було невдоволення Олександра:

— ... тягнеш до будинку всіляких дівок, а потім сина шукаєш по смітниках…

Гірко ковтнула. Я даремно зраділа, що мені тут раді. Не всі, так точно.