Розділ 10.1.

Емілія

— Так, ану не лякай мені Емілію! — тітка Галина грізно замахнулася на Олександра кухонним рушником. — Вона врятувала нашого Данилка. Не смій її ображати, бо я за себе не ручаюсь. Зрозумів мене? — вона підійшла ближче й уже по-справжньому вдарила його рушником.

— Та зрозумів, зрозумів, — зареготав Олександр, вдаючи, що йому боляче від хаотичних ударів покоївки.

Це й справді виглядало кумедно. Я теж не стрималася й розсміялася. А малюк, немов захотів підтримати загальний настрій на кухні, голосно агукнув і залився сміхом разом зі мною.

— От бачите, ніхто нікого не ображає, так, Еміліє? Усім весело, — неочікувано Олександр підморгнув мені. І, чорт забирай, це було не просто підморгування, а знак загравання чи легкого флірту.

Мої щоки невільно почервоніли, я зашарілася від подібного жесту, ховаючи погляд.

— А тепер ти вирішив ще й засоромити її для повного щастя? — тітка Галина ще раз вдарила його рушником. — Сідай краще пообідай з нами, а не влаштовуй тут шоу березневого кота. Ти вже застарий для неї, тому не намагайся навіть муркотіти біля нашої красуні.

Мої губи розтягнулися в посмішці. Знову. Це все нагадувало сімейні посиденьки — добрі, веселі, з дружніми підколюваннями та жартами.

— З радістю пообідаю, — Олександр швидко зайняв місце поруч зі мною, проігнорувавши інші слова покоївки. — Тим більше в такій приємній компанії, — він знову підморгнув, немов намагався зашаріти мене до краю.

Покоївка вже накрила на стіл: дві порції овочевого супу, брускети з лососем, нарізаний рівними шматочками штрудель. У животі зрадницьки забурчало — усе виглядало надзвичайно апетитно. Але як мені їсти під цим ласим поглядом Олександра? Ні, я не зможу. Краще поїм, коли він піде.

— Емм… Тоді смачного, а я піду Данилка вкладати спати, — я підвелася й хотіла втекти з кухні.

Тільки тітка Галина швидко перегородила мені шлях своєю пухкою фігурою.

— Я сама займуся Данилком, а тобі потрібно поїсти. Скоро за вітром носитиме, така худенька, — покоївка по-своєму забрала в мене малюка й кивком наказала повернутися на місце. — Олександре, щоб не чіплявся до дівчини, а мовчки їв. Чув мене?

— Чув, не глухий, — донеслося з-за спини.

Я на мить прикрила очі й зітхнула.

Не пощастило.

Я приречено сіла поруч із Олександром і потягнулася до ложки. Рука тремтіла, дихала через раз.

І як мені їсти, коли він з мене очей не зводить? Ще подавлюся цим супом через цього ловеласа.

— Сміливіше, Еміліє, — Олександр підсунувся ближче. Від нього пахло сигаретами та вишневою жуйкою, я відчувала його дихання на своїй шкірі. — Я тебе не з’їм, — хмикнув він.

— Мгм… — кивнула я, відчуваючи, як палають мої щоки.

Невелика пауза.

— Точно не з’їм. Лише трішки покусаю, — прошепотів він мені на вухо.

Місця між нами взагалі не залишилося. Олександр тісно притулився до мене, нахабно забираючи останні сантиметри моєї свободи.
Я не знала, як зреагувати. Дати ляпаса? Поскаржитися тітці Галині? Але ж Олександр – партнер Деміана. Ще через мене в нього будуть проблеми, і не факт, що я залишуся в ролі няні Данилка.

— Ем… ні, не треба мене кусати… — зрештою, я підхопилася зі стільця. Судомно оглянулася, видихнула, немов очікуючи когось для підтримки. — Я все ж пізніше пообідаю… Не така вже й голодна… Піду гляну, як там Данилко… і ще…

— Сядь на місце, Еміліє, — різка зміна тону голосу Олександра змусила мене здригнутися. Щойно він занадто солодко заливав у вуха слова флірту, а тепер нагадував серійного маніяка у холодному підвалі.

— Що? — спробувала перепитати. Можливо, здалося.

— Я сказав, щоб ти сіла на місце, — як робот, без жодних емоцій, повторив він. — Чи ти ще, до всього щастя, й глуха?

— Ем… ні… я не глуха… — пробелькотіла й спробувала знову встати.

— Тоді не випробовуй мене, — Олександр схопив мене за зап’ястя та потягнув назад на стілець. — Сіла і, не нервуючи мене більше, обідаєш мовчки. Відкриватимеш рота лише тоді, коли я тебе запитаю. Зрозуміла?

Моє мовчання затягнулося. Я не хотіла випробовувати терпіння цього дивного чоловіка, але й промовити слова згоди теж.

— Ти мене зрозуміла? — грізний ляскіт долонею по столу змусив мене зойкнути.

— Що ви робите? — я злякалася не на жарт. По шкірі пробіг мороз, мене швидко охопила паніка. Краєм ока я спостерігала за виходом. Коли ж тітка Галина повернеться?

— Я тобі поставив запитання.

— Так, я зрозуміла, — швидко випалила такі бажані для нього слова.

— Тепер закрий рота, Еміліє, — ривком відкинув мою руку й, наче нічого дивного секунду тому не сталося, загорнув ложкою суп.

Шкіра після його пальців горіла вогнем. Я сиділа, випрямивши спину, наче учениця, що провинилася перед суворим учителем.

Щоб не відчувати себе зовсім жалюгідною, я потягнулася за шматком штруделя. Руки тремтіли, але я вдавала, що не боюся Олександра. Тільки марно. Я, як і раніше, почувалася загнаною в пастку.

Але з якого дива? Чим я так не сподобалася партнеру Деміана, що його кидає з відвертого флірту до залякувань?

Олександр повільно смакував супом, не відводячи від мене погляду. Здавалося, що моя права щока ось-ось спалахне, як папір під лінзою.

Що він від мене хоче?

Дивлячись перед собою, я відкусила ще досі теплий штрудель і ледь не застогнала від задоволення. Штрудель був неперевершений. Тонке тісто, що тануло в роті, з ніжною начинкою з курки та горіховою ноткою шпинату. Боже, тітка Галина – справжній непізнаний шеф-кухар. Її страви заслуговують на найвищу оцінку. Або це я просто така голодна?

— Гарний апетит маєш, — пролунав насмішкуватий голос. І я ледь не подавилася ідеально смачним штруделем. Завмерла, видихнула.

— Не скаржуся. Тітка Галина дуже смачно готує.