Розділ 9.2.

— Чого ж ти одразу не сказала? Наша нова няня, так?

— Виходить, що так, — засоромлено підтвердила.

— Так, давай сідай, — вона відсунула стілець від столу, — я якраз обід приготувала. Штрудель зі шпинату та курки, овочевий суп та… ой, — різко замовкла, — чи ти таке не їсиш? На дієті, певно? Така худенька…

Я на мить розгубилася від її турботи. Чужа людина, а піклується про мене, як моя власна мама ніколи не піклувалася.

— Я все їм, не хвилюйтеся за це, — посміхнулася, — але мені спочатку треба погодувати Данилка, а я не знаю як…

Малюк, наче зрозумів, що про нього мова, й почав сильніше хникати, нагадуючи про потреби.

— Ой, донечко, щось я зовсім дурію, — покоївка відмахнулася рушничком, долонею торкаючись голови, — зовсім мізків не залишилося на старості. Данилко голодний, а я няню хочу нагодувати… — з докором додала.

— Це все від нервів, — заспокоїла її, погойдуючи малюка. — Я теж досі приголомшена від таких швидких змін у моєму житті й почуваюся, як мала дитина.

— Так, усе, Еміліє, видихни, — покоївка все ж змусила мене сісти. — У цьому будинку тебе ніхто не образить. Усе, що треба, будь-яке прохання, навіть якщо захочеш уночі пиріжків з капустою поїсти чи гарячого молока, — звертайся до мене. Я допоможу. Чула мене?

Я прикусила нижню губу, щоб не розплакатися. Я виграла головний приз у якійсь лотереї? Чи нарешті доля до мене повернулася правильним боком? Що відбувається? Я такого піклування не отримувала за всі свої неповні двадцять років життя.

— Дякую, — коротко видавила з себе, бо голос геть тремтів. Не була я готова, що в будинку страшного мафіозі-айтішника, яким так лякала подруга, мене прийматимуть як шановну гостю.

— Гаразд, почнемо з Данилка, а ти трішки потерпи, донечко, — жінка підійшла до шафи й дістала банку суміші. — До речі, мене звати Галина Сергіївна, але всі звуть мене тітка Галя. І ти так звертайся, не потрібно зайвих формальностей.

— Домовилися, — кивнула я, спостерігаючи, як тітка Галя вправно відкручує кришку банки з дитячою сумішшю. В її рухах не було ні краплі вагання — видно, що вона робила це сотні разів.

— Так, уважно дивись, щоб наступного разу могла сама. Бачиш, ось тут, — вона постукала пальцем по боковій стінці банки, — є мірна таблиця. Нам треба 150 мілілітрів, отже, беремо три мірні ложечки порошку.

Вона дістала маленьку ложку, яка лежала прямо в банці, і з особливою ретельністю набрала суміш, зрівнявши її з краями пальцем. Потім так само точно відміряла ще дві.

— Але перед цим, обов’язково беремо чисту воду. Найкраще підійде спеціальна дитяча або попередньо кип’ячена. У нашому випадку, у нас є підігрівач води, — вона показала на компактний пристрій на кухонній стільниці. — Вода має бути близько 37 градусів, щоб малюку було комфортно пити. Якщо сумніваєшся, просто капни крапельку на внутрішню сторону зап’ястя — вона має бути ледь теплою.

Я уважно слухала, боячись пропустити хоч слово, поки тітка Галя дістала чисту пляшечку з сушарки, обережно налила туди потрібну кількість води та всипала туди суміш.

— Далі закриваємо кришечку та добре струшуємо, — вона міцно затиснула пляшку в руках і кілька разів енергійно потрясла. Всередині було видно, як розчиняється порошок, перетворюючись на однорідну молочну рідину. — Бачиш? Жодних грудочок, усе рівномірно змішане. Якщо раптом залишаться грудочки, можна покатати пляшку між долонями, не збовтуючи надто сильно, щоб не утворилося багато пухирців повітря.

Я кивнула, намагаючись запам’ятати всі її слова. Малюк у моїх руках нетерпляче крутився, сопів і майже плакав, відчуваючи, що їжа вже близько.

— Тепер найважливіше, — сказала тітка Галя, знімаючи ковпачок із соски, — спробуй ще раз температуру.

Я зробила, як вона сказала, і відчула приємне тепло.

— Готово, давай його сюди, — лагідно сказала вона, простягаючи руки до Данилка. Але малюк вперто вчепився в мене, і я зрозуміла, що віддавати його не хочу.

— Я спробую сама, якщо можна, — попросила я, сідаючи зручніше та підтримуючи малюка.

— Ой, та звісно, донечко! Тримай пляшечку під легким кутом, не сильно нахиляй, щоб він міг спокійно пити, не захлинаючись.

Я зробила, як вона казала, і серце в мене мало не розірвалося від теплоти, коли маленькі ручки Данилка вчепилися в пляшечку, а він почав жадібно смоктати. Його оченята повільно примружувалися від задоволення.

— Ото ж бо, молодчинка, — усміхнулася тітка Галя, спостерігаючи за нами. — Усе в тебе вийде, не сумнівайся.

Я теж посміхнулася. Хоча світ довкола мене змінився до невпізнання, у цю мить я відчула, що, можливо, все буде добре.

— Тітко Галю, а Деміан дома? — на порозі кухні завмер незнайомець. Блондин, ідеальна стрижка, дорогий костюм. — Ой, а хто це в нас? — пройшовся по мені неоднозначним поглядом і посміхнувся. — Невже нова няня?

Я не знала, як реагувати. Чоловік виглядав надто впевненим у собі, у його очах жеврів ледь прихований інтерес, а посмішка була швидше розважливою, ніж доброзичливою.

— Так, це наша нова няня, Емілія, — замість мене відповіла тітка Галя, кидаючи на мене заспокійливий погляд. — Вона тепер з Данилком.

— О, яка цікава зміна подій, — незнайомець схрестив руки на грудях і зробив крок ближче. — Я Олександр. Партнер Деміана.

Я кивнула, не знаючи, що сказати. Від нього віяло чимось небезпечним, хоч зовні

шньо він виглядав радше як бізнесмен, ніж як людина з кримінального світу.

— Приємно познайомитися, — ледве чутно промовила.

— А де ж сам Деміан?

— Відпочиває, — відповіла тітка Галя. — Він стільки днів без сну, нерви, та й ранок був важким. Він має трохи поспати.

— Очевидно, — погодився Олександр, не зводячи з мене погляду. — Отже, нова няня… Що ж, сподіваюся, ти знаєш, у що вплуталася, Еміліє.

Його слова змусили мене напружитися. Що це мало означати?