Розділ 9.1.

Емілія

У лікарні ми не затрималися довго. Усі настанови лікарів, виписка — усе зайняло якихось десять-п’ятнадцять хвилин. Малюк весь час сидів у мене на руках, зовсім не плакав. Лише без кінця кулачком потирав ясна, які його турбували.

— Данила треба посадити в автокрісло, — Деміан спробував забрати сина в мене, щоб закріпити його, але малий лише невдоволено зморщився і притулився до мене ще тісніше.

Можливо, я все ж триматиму його сама?

— Це не дуже безпечно… — Деміан зробив ще одну спробу забрати Данила, але вона з тріском провалилася. Немовля навіть не глянуло в його бік, лише інтенсивніше почало смоктати пустушку.

— Добре, — відмахнувся він. — Нехай сидить у тебе на руках.

Деміан відчинив задні дверцята й, притримуючи мене за лікоть, допоміг сісти. Сам же зайняв місце поруч.

— Скоро будемо вдома, синочку, — посміхнувся до малого. — А вдома й стіни лікують. Усе буде добре. Більше я не дозволю тебе нікому образити, — промовив уже без посмішки.

Звісно, він винить себе. Через його роботу мало не загинув єдиний син. Не знаю, як узагалі він так твердо тримається й ще й купу справ встигає вирішити.

— Нам ще потрібно купити гризунці, — згадала я настанову медсестри, щоб якось розбавити незручне мовчання. — І знеболювальне, бо ж зубки ріжуться…

— А я й забув. Романе, заскоч в аптеку по дорозі, — Деміан віддав розпорядження охоронцю, що сидів попереду.

А сам не зміг довго протриматися. Схоже, втома та хвилювання дали про себе знати. Ледве автомобіль рушив з місця, він щось іще говорив до сина, а потім, наче у сповільненій зйомці, почав нахилятися на спинку сидіння і вже за кілька секунд міцно спав.

До будинку я йшла лише з Данилком. Охоронець сказав, що Деміана залишить в авто під власним контролем, а я маю потурбуватися про немовля.

Я лише кивнула, погоджуючись.

Що я могла сказати проти?

Тепер я — няня. І маю виконувати свої обов’язки, серед яких і погодувати дитину. Бо в лікарні він майже нічого не їв як слід.

Я несміливо зайшла на кухню, тримаючи Данилка на руках.

— Добрий день, — стримано привіталася покоївка, яка саме закінчувала протирати стіл. — Ви ж Емілія, няня? Мене попередили про вас.

— Добрий, — мимоволі оглянула кухню.

Сучасна, простора, з ідеально вимитими поверхнями, вона здавалася мені такою чужою. Я знала, що тут працює не одна людина, що їжу готують за розкладом і за заздалегідь затвердженим меню, і що мені навіть не варто турбуватися про те, де що лежить. Але зараз… зараз я почувалася, наче маленька дівчинка: розгубленою та трохи стривоженою.

— Няня, якщо можна так сказати… — невпевнено пояснила, поправляючи ковдрочку на Данилові. — Я… я не знаю, як приготувати суміш.

Покоївка підняла на мене погляд. Вона була значно старшою жінкою, її обличчя зберігало нейтральний вираз, але в очах з’явилося щось схоже на підозру.

— А як ви потрапили на посаду няні, якщо не знаєте елементарного? У вас узагалі досвід є? Рекомендації? Зовсім молоденька. Куди інших дітей бавити?

— Я… емм… просто… я… — майже заїкаючись.

Ну і що їй сказати? Деміан ніяк не попередив прислугу, що я без педагогічної освіти? А взагалі, чи можна про це говорити? У цьому будинку такі пристрасті вирують, що страшно зайве слово сказати.

— Це я знайшла Данилка в смітнику й принесла в лікарню. А малюк до мене потягнувся, от і Деміан запропонував мені роботу. Тимчасово, — придумала дурницю на ходу. І хто в це повірить?

— Ой, донечко, то це ти врятувала нашого хлопчика? — настрій покоївки різко змінився. На обличчі з’явилася посмішка, вона буквально скинула з себе десяток років.