Розділ 8.2.

Мені вистачило буквально десять хвилин, щоб зібратися. Наспіх поїла вівсянку й натягнула на себе перший-ліпший светр та зручні джинси з пакетів. Волосся швидко зібрала у хвіст, навіть не поглянувши в дзеркало. Зараз було не до того.

Усі мої думки були про немовля, яке я врятувала завдяки тому самому жахливому випадку. Як там Данило? Я хвилювалася за нього. Без мами, сам, з чужими людьми.

Лікарняний коридор із порога пахнув антисептиком і стерильністю. Занадто сильно, щоб перестати хвилюватися. Навпаки. Стало ще більш лячно та моторошно.

Якщо мені так некомфортно, то що казати про немовля?

Коли ми зайшли в палату, я одразу побачила його. Данило. Маленький, заплаканий хлопчик, що невпевнено сидів на руках у молодої медсестри. Він щосили виривався з її обіймів та плакав, відкидаючи пляшечку зі сумішшю.

Помітивши нас, він завмер, а потім раптом витягнув до мене ручки.

— Ем… — я зам’ялася, поглянувши на Деміана. — Можна?

— Звісно. Дивно, що він до тебе тягнеться.

Мені теж це здавалося дивним. Але свої думки я залишила при собі, мовчки беручи Данила на руки.

— Ви нова дружина Деміана? — з відчутними нотками ревнощів запитала медсестра, коли передавала мені дитину.

— Ні… — замовкла, не знаючи, як правильно назвати свою роль. — Няня, — все ж це буде точніший опис.

— А, то зрозуміло, — медсестра спробувала ще раз дати малому пляшечку, але той уперто її ігнорував. — У нього зуби лізуть, слідкуйте, щоб температури не було. Купіть гризунці, знеболювальне. Хоча ви, певно, і так знаєте? — запитала вона з якимось викликом, наче ми змагалися.

— Ні. Не знаю. Я ніколи не бавила таких маленьких дітей. І про прорізування зубів знаю так само багато, як і про квантову фізику. Тобто нічого.

Я відчула, як Деміан напружився поруч. Не тому, що моє зізнання його здивувало — швидше за все, він і сам це розумів. А тому, що ця медсестра явно грала в якісь свої ігри.

— Ми розберемося, — сухо сказав він, переводячи погляд на Данила.

Хлопчик схлипнув, притискаючись до мене, і я мимоволі почала погладжувати його спинку. Було дивно, наскільки природним здавалося це відчуття — маленьке, тепле тільце в моїх руках. Я не знала, що робити, але Данило, здається, знав. Він просто довірився мені.

— Тримайте, — медсестра простягнула величезний пакет. — Тут усі його речі та памперси. Дуже багато, ми їх не встигли використати.

Деміан байдуже взяв пакет. Памперси його явно не хвилювали зараз.

— І що тепер? — тихо спитала я, коли ми залишилися наодинці.

Він зітхнув і провів рукою по обличчю.

— Чесно, я б зараз забувся міцним сном, але справ по горло. Треба їхати на роботу, а потім і в поліцію.

Його голос був втомлений, злегка хрипкий. Мені захотілося сказати щось заспокійливе, але я не знала, як втішати таких серйозних чоловіків.

Данило перестав плакати, але все ще міцно тримав мене за светр, ніби боявся, що я теж залишу його.

— Давай усе ж поїдемо додому, і ви… тобто ти, зо три годинки відпочинеш, — несподівано запропонувала я. — Справи не втечуть, а тобі краще набратися сил. Свіжа голова — і думати зможеш краще. Я за Данилом подивлюся, як-не-як, це вже моя робота.

На диво, Деміан не став сперечатися. 

Короткий кивок, і ми попрямували до виходу.