Розділ 8.1.

Емілія

Я поворухнулася, повільно розплющуючи очі. У кімнаті було прохолодно, і я ще міцніше обійняла себе руками, намагаючись зберегти тепло. Сонце пробивалося крізь щільні штори, створюючи на стінах бліді візерунки. Шлунок болісно стиснувся — чи то від голоду, чи від тривоги, що не відпускала від учорашнього вечора.

Я не знала, котра година. Телефон забрали, годинника в кімнаті не було, а за вікном стояла тиша. Ніхто не поспішав із поясненнями чи хоча б вибаченнями за нічний холод і відсутність елементарних речей. А вчора Деміан обіцяв, що ввечері все буде.

Раптово за дверима почулися кроки. Я швидко сіла, підтягнувши ноги до грудей, і напружено втупилася у двері. Замок клацнув, і до кімнати увійшов охоронець. В одній руці він тримав металеву тацю, в іншій — два великих паперових пакети.

— Ваш сніданок, — спокійно промовив він, ставлячи тацю на столик. Потім поклав одяг на край ліжка і на мить затримав на мені погляд. — І речі на перший час.

— Дякую, — голос злегка охрип після сну.

Охоронець кивнув і, не чекаючи відповіді, вийшов, зачинивши двері.

Я повільно підвелася, але перш ніж торкнутися їжі, погладила живіт. Поки що непомітний, плоский… Але я знала, що він там. Малюк. Моє серце стислося від страху. Що буде далі? Чи буде він у безпеці? Чи зробила я правильний вибір, погодившись на умови Деміана?

Глибокий вдих. Видих.

Усе добре. Без цієї роботи я точно не зможу нормально прожити вагітність та назбирати грошей на перший час після пологів.

Накинула на плечі плед.

Підійшовши до столу, я поглянула на сніданок — вівсянка з лохиною, тост із маслом і заварник з обліпиховим чаєм. Досить розкішно, як на мене. І я не пам’ятаю, коли востаннє так снідала. Зазвичай на ходу їла бутерброд, а в університеті допивала каву з автомата.

Точно, а університет?

Я стріпнулася, поглянувши у вікно. Судячи зі сонця, початок пар я пропустила і нікого не попередила, бо й написати повідомлення не було як. Якщо й вилечу з навчання, то точно не через вагітність.

Мої роздуми перервав глухий стукіт, і через мить двері відчинилися. На порозі з’явився Деміан.

— Добрий ранок.

— Добрий, — тихо відповіла.

— Вибач за незручності. Охоронець учора не допильнував, щоб у тебе було все необхідне. Я вже з ним поговорив.

Він пройшов у кімнату. Впевнено, не чекаючи мого дозволу. Темний светр обтягував широкі плечі, а в очах ховалася втома. Схоже, він знову не спав.

— Тобі треба поїсти, — кивнув на стіл. — І переодягнутися. Через пів години ми їдемо.

Я напружилася.

— Куди?

— До лікарні.

— Щось із Данилом? — я підскочила з крісла на ноги.

— Усе добре, дякувати Господу, — Деміан зітхнув і провів рукою по волоссю. — Просто лікарі дозволили забрати його додому. Я хочу, щоб ти теж поїхала, як-не-як, тепер ти його няня.

Я мовчки кивнула.

— Але я хотіла дещо попросити, — несміливо почала.

— За університет не переживай, — запевнив мене Деміан, немов прочитав мої думки. — Я домовився з деканом, тебе не виключать. Декілька днів пропустиш, поки Данило звикне до тебе. Далі підеш на вільне відвідування.

Я здивовано підняла погляд. Доби не минуло після нашого знайомства, а він уже все вирішив.

— Дякую, — тихо мовила, не знаючи, що ще додати.

Деміан нічого не відповів, лише кивнув і вийшов, залишивши мене наодинці з власними думками.