Розділ 8

Емілія

Я поворухнулася, повільно розплющуючи очі. У кімнаті було прохолодно, і я ще міцніше обійняла себе руками, намагаючись зберегти тепло. Сонце пробивалося крізь щільні штори, створюючи на стінах бліді візерунки. Шлунок болісно стиснувся — чи то від голоду, чи від тривоги, що не відпускала від учорашнього вечора.

Я не знала, котра година. Телефон забрали, годинника в кімнаті не було, а за вікном стояла тиша. Ніхто не поспішав із поясненнями чи хоча б вибаченнями за нічний холод і відсутність елементарних речей. А вчора Деміан обіцяв, що ввечері все буде.

Раптово за дверима почулися кроки. Я швидко сіла, підтягнувши ноги до грудей, і напружено втупилася у двері. Замок клацнув, і до кімнати увійшов охоронець. В одній руці він тримав металеву тацю, в іншій — два великих паперових пакети.

— Ваш сніданок, — спокійно промовив він, ставлячи тацю на столик. Потім поклав одяг на край ліжка і на мить затримав на мені погляд. — І речі на перший час.

— Дякую, — голос злегка охрип після сну.

Охоронець кивнув і, не чекаючи відповіді, вийшов, зачинивши двері.

Я повільно підвелася, але перш ніж торкнутися їжі, погладила живіт. Поки що непомітний, плоский… Але я знала, що він там. Малюк. Моє серце стислося від страху. Що буде далі? Чи буде він у безпеці? Чи зробила я правильний вибір, погодившись на умови Деміана?

Глибокий вдих. Видих.

Усе добре. Без цієї роботи я точно не зможу нормально прожити вагітність та назбирати грошей на перший час після пологів.

Накинула на плечі плед.

Підійшовши до столу, я поглянула на сніданок — вівсянка з лохиною, тост із маслом і заварник з обліпиховим чаєм. Досить розкішно, як на мене. І я не пам’ятаю, коли востаннє так снідала. Зазвичай на ходу їла бутерброд, а в університеті допивала каву з автомата.

Точно, а університет?

Я стріпнулася, поглянувши у вікно. Судячи зі сонця, початок пар я пропустила і нікого не попередила, бо й написати повідомлення не було як. Якщо й вилечу з навчання, то точно не через вагітність.

Мої роздуми перервав глухий стукіт, і через мить двері відчинилися. На порозі з’явився Деміан.

— Добрий ранок.

— Добрий, — тихо відповіла.

— Вибач за незручності. Охоронець учора не допильнував, щоб у тебе було все необхідне. Я вже з ним поговорив.

Він пройшов у кімнату. Впевнено, не чекаючи мого дозволу. Темний светр обтягував широкі плечі, а в очах ховалася втома. Схоже, він знову не спав.

— Тобі треба поїсти, — кивнув на стіл. — І переодягнутися. Через пів години ми їдемо.

Я напружилася.

— Куди?

— До лікарні.

— Щось із Данилом? — я підскочила з крісла на ноги.

— Усе добре, дякувати Господу, — Деміан зітхнув і провів рукою по волоссю. — Просто лікарі дозволили забрати його додому. Я хочу, щоб ти теж поїхала, як-не-як, тепер ти його няня.

Я мовчки кивнула.

— Але я хотіла дещо попросити, — несміливо почала.

— За університет не переживай, — запевнив мене Деміан, немов прочитав мої думки. — Я домовився з деканом, тебе не виключать. Декілька днів пропустиш, поки Данило звикне до тебе. Далі підеш на вільне відвідування.

Я здивовано підняла погляд. Доби не минуло після нашого знайомства, а він уже все вирішив.

— Дякую, — тихо мовила, не знаючи, що ще додати.

Деміан нічого не відповів, лише кивнув і вийшов, залишивши мене наодинці з власними думками.

Мені вистачило буквально десять хвилин, щоб зібратися. Наспіх поїла вівсянку й натягнула на себе перший-ліпший светр та зручні джинси з пакетів. Волосся швидко зібрала у хвіст, навіть не поглянувши в дзеркало. Зараз було не до того.

Усі мої думки були про немовля, яке я врятувала завдяки тому самому жахливому випадку. Як там Данило? Я хвилювалася за нього. Без мами, сам, з чужими людьми.

Лікарняний коридор із порога пахнув антисептиком і стерильністю. Занадто сильно, щоб перестати хвилюватися. Навпаки. Стало ще більш лячно та моторошно.

Якщо мені так некомфортно, то що казати про немовля?

Коли ми зайшли в палату, я одразу побачила його. Данило. Маленький, заплаканий хлопчик, що невпевнено сидів на руках у молодої медсестри. Він щосили виривався з її обіймів та плакав, відкидаючи пляшечку зі сумішшю.

Помітивши нас, він завмер, а потім раптом витягнув до мене ручки.

— Ем… — я зам’ялася, поглянувши на Деміана. — Можна?

— Звісно. Дивно, що він до тебе тягнеться.

Мені теж це здавалося дивним. Але свої думки я залишила при собі, мовчки беручи Данила на руки.

— Ви нова дружина Деміана? — з відчутними нотками ревнощів запитала медсестра, коли передавала мені дитину.

— Ні… — замовкла, не знаючи, як правильно назвати свою роль. — Няня, — все ж це буде точніший опис.

— А, то зрозуміло, — медсестра спробувала ще раз дати малому пляшечку, але той уперто її ігнорував. — У нього зуби лізуть, слідкуйте, щоб температури не було. Купіть гризунці, знеболювальне. Хоча ви, певно, і так знаєте? — запитала вона з якимось викликом, наче ми змагалися.

— Ні. Не знаю. Я ніколи не бавила таких маленьких дітей. І про прорізування зубів знаю так само багато, як і про квантову фізику. Тобто нічого.

Я відчула, як Деміан напружився поруч. Не тому, що моє зізнання його здивувало — швидше за все, він і сам це розумів. А тому, що ця медсестра явно грала в якісь свої ігри.

— Ми розберемося, — сухо сказав він, переводячи погляд на Данила.

Хлопчик схлипнув, притискаючись до мене, і я мимоволі почала погладжувати його спинку. Було дивно, наскільки природним здавалося це відчуття — маленьке, тепле тільце в моїх руках. Я не знала, що робити, але Данило, здається, знав. Він просто довірився мені.

— Тримайте, — медсестра простягнула величезний пакет. — Тут усі його речі та памперси. Дуже багато, ми їх не встигли використати.

Деміан байдуже взяв пакет. Памперси його явно не хвилювали зараз.