Розділ 7.3.

Спогад про колишню дружину гострим лезом пройшовся по грудях.

Серце забилося втричі сильніше, нагадуючи про рану, що досі кровоточить.

— І як тільки йому язик повернувся сказати таке?

Не тестю мене звинувачувати. Я роблю все, щоб знайти дружину.

Я й досі шукаю Софію, хоч і минуло вже пів року. Найкращі детективи країни працюють, щоб натрапити на її слід. У кожній посмішці сина бачу дружину, кожен його погляд, вираз обличчя нагадує її.

— Арсене Арсеновичу, попри всю мою повагу до вас… — замовк, підбираючи слова. — Я попрошу вас покинути мій будинок. Як ви смієте мене звинувачувати у подібному?

— А що, правда вуха ріже? — тесть насолоджувався моєю розгубленістю.

— Яка правда? Ви й уявити не можете, що я пережив, коли пропала Софія. І ледь сам не помер, коли побачив Данила в реанімації після викрадення…

— Досить цього театру, Деміане, — протягнув іронічно тесть, зупинивши мене жестом руки. — Тут немає глядачів, тільки я. Нема для кого грати згорьованого вдівця та татуся… Візьми себе в руки і досить нити. Гидко дивитися.

Я зціпив зуби, стримуючись з останніх сил. Його слова відчувалися як ляпаси. І найголовніше: вони були безпідставні, тільки я втомився доводити протилежне.

— Я ще раз повторюю, Деміане: чому ти не повідомив, що мого внука викрали? Чому я дізнався про це лише сьогодні і то від чужих людей?

Я втомлено видихнув. Повільно підняв руки догори і сплів пальці на потилиці. Мій погляд був таким самим — стомленим, бо я вже буквально падав з ніг. І мені, в принципі, наплювати на те, що зараз відбувається. Я просто хочу відпочити. А не цього кордебалету з нікому не потрібними звинуваченнями.

— Арсене Арсеновичу, давайте вип’ємо чаю? — спробував перевести тему на щось нейтральне.

— Деміане…

— Просто чай і спокійно поговоримо.

Декілька секунд паузи, і тесть поблажливо кивнув. Першим направився на кухню, немов господар дому, залишаючи мене позаду.

Ну що ж. Нехай буде так. Я пробачу йому цей зневажливий жест. Але тільки сьогодні, бо сил і так не залишилося.

— Чорний чи зелений? — запитав, щоб розірвати мовчання, що затягнулося. Я і так знав відповідь на своє запитання. Тесть любив лише чорний листковий чай з молоком.

— Вже забувся?

Його губи скривилися в глузливій усмішці.

— Не забувся. Банальний етикет.

Я потягнувся до заварника, намагаючись зосередитися на простих діях: насипати чай, налити окропу, дістати чашки. Найменше за все я хотів зараз виконувати роль кухарки для тестя.

Арсен Арсенович, вмостившись на стільці, спостерігав за мною з тим самим холодним презирством, що змушувало відчувати себе хлопчаком, якого спіймали на чомусь ганебному.

— Я бачу, ти навіть у дрібницях не змінився, — кинув він, коли я поставив перед ним чашку з чорним чаєм та молочник. — Все та ж наївна ввічливість, яка виглядає жалюгідно, коли справа стосується серйозних речей.

Я стиснув пальці навколо своєї чашки, відчуваючи, як гаряча кераміка обпікає долоні. Випадково чи ні, але він завжди знав, куди бити найболючіше.

— Якщо ви приїхали, щоб просто поливати мене брудом, можете не витрачати свій час, — тихо вимовив я, спробувавши зробити ковток чаю. Гаряча рідина обпекла горло, але це допомогло хоч трохи повернути контроль над собою. — Данило в лікарні, під наглядом спеціалістів. Його викрадачів шукають. Більше я вам нічого повідомити не можу.

— Я приїхав, щоб забрати свого онука, — спокійно відказав Арсен Арсенович, ніби мова йшла про якесь банальне доручення. — Принаймні до тих пір, поки ти не наведеш порядок у своєму житті.

— Що? — слова застрягли в горлі, а чашка ледь не вислизнула з рук. — Ви не маєте права…

— Маю, — він перервав мене різко. — Ти не можеш забезпечити безпеку Данилу. Викрадення це чітко показало. І я не дозволю тобі ризикувати його життям через твою безпорадність та… дебільну роботу, вибач мою французьку, але інших слів не підберу.

Гнів хвилею піднявся всередині, змиваючи втому і біль. Я різко поставив чашку на стіл, і гарячий чай плямами забарвив стільницю.

— Данило — мій син! — вирвалося голосно. — І я не дозволю вам його забрати!

— Ох, невже? — Арсен Арсенович підняв брову, по-садистськи насолоджуючись моєю реакцією. — Тоді доведи це. В суді. Не факт, що Софія була вагітна від тебе. Або прийми мою пропозицію: я забираю Данила до себе, поки ти не розберешся з усім цим хаосом.

Його слова були холодні та відточені, немов лезо. Я видихнув, силкуючись зібратися.

— Ви хоч розумієте, що говорите? — прохрипів я. — Данило втратить останню людину, яка залишилася поруч. Йому потрібен батько. Він не річ, щоб передавати з рук у руки.

— Йому потрібна безпека, — сухо відрізав Арсен Арсенович. — І я подбаю про це, якщо ти не можеш.

— Софія жива! Господи… Та скільки можна. І я її знайду… — стиснув зуби, відчуваючи, як руки починають тремтіти сильніше.

— Подумай, Деміане, добре подумай, — крижаним тоном відповів тесть. — Не дай нам втратити й Данила.

Він підвівся, поправляючи манжети свого дорогого піджака, і кинув ще один холодний погляд.

— Ти молодий. Ще знайдеш собі дружину і народиш дітей. Данилові буде краще з нами, — кинув наостанок і вийшов, залишивши по собі тільки холодний протяг від незачинених дверей та відчуття, ніби земля під ногами розкололася навпіл.