Розділ 7.2.

У планах було завалитися на ліжко й проспати до ранку, забивши на пізню вечерю. Апетит остаточно зник, а очі злипалися, немов під дією магніту.

Останні дні висмоктали з мене всі сили та нерви. Викрадення Данила остаточно добило, випотрошивши душу від переживань. Зранку теж потрібно заїхати до нього перед роботою — раптом дозволять забрати сина додому.

Але відпочити мені не дали. Тільки-но я протягнув руку до дверей своєї спальні, Роман тихо повідомив, що в мене гості.

— Хто?

— Арсен Арсенович. Сказав, що терміново треба побачитися. До завтра чекати не може.

Колишній тесть? А його яка нечиста так пізно привела?

— І що ж у нього за такі термінові справи посеред ночі? — гаркнув я на охоронця, немов він особисто запросив його без мого відома.

— Не знаю, пане Деміане, — промовив винувато Роман, бо вже вдруге облажався тільки за цей вечір. Чому пропустив тестя, не запитавши дозволу? — Він очікує знизу і, схоже, дуже розгніваний.

— Та мені байдуже… — почав голосно, але одразу ж понизив голос, щоб не розбудити Емілію своїм криком. — …мені байдуже, який у нього настрій і що з ним. Я його не звав до себе додому, щоб підлаштовуватися.

— Попросити його піти? — Роман завмер розгублено.

— Вже не треба, — відмахнувся я. — Я прийму Арсена Арсеновича, біс би його побрав. І чого припертися?

Решту лайливих слів я проковтнув і спустився в хол до нахабного родича.

— Тебе тільки за смертю посилати, Деміане, — замість привітання почав тесть. Він ліниво підвівся з дивану, завівши руки за спину. 

Арсен Арсенович виглядав, наче привид із минулого — змарнілий, з тінями під очима, які ще більше підкреслювали його втомлений вигляд. Але, попри це, він тримався прямо, з тією самою аристократичною гідністю, яка завжди змушувала відчувати себе поруч із ним некомфортно. Його сивина, ретельно пригладжена, лише додавала шарму, а темний костюм ідеально сидів на стрункій постаті, ніби він тільки-но зійшов із сторінок якогось ретро-журналу про відомих людей.

— Чого так довго?

— І вам доброї ночі, Арсене Арсеновичу, — проігнорував я його невдоволення, хоча всередині вже закипав від злості. Це ще я маю перед ним виправдовуватися?

Його бліді губи стиснулися в пряму лінію, і холодний погляд немов пронизав мене наскрізь. Арсен Арсенович умів створювати відчуття, ніби кожна його репліка — це вирок.

— Чому я тільки зараз дізнався, що мій онук ледь не загинув? Чи ти вирішив позбутися від нього, як і від моєї доньки?