Розділ 7.1.

Деміан

Біля опівночі я загнав автомобіль у двір і натиснув кнопку пульта від гаража. Неквапливо забрав із салону документи та сет суші, який купив у популярному морському ресторанчику. Треба нагодувати Емілію та хоч так подякувати за те, що погодилася залишитися. Принаймні, розпочну зі суші, бо за порятунок сина мені не віддячити їй до кінця життя.

Сьогодні я їздив без водія та охорони. Хотів трохи розвіяти думки на вулицях нічного міста. Сина залишили в лікарні, не дозволили забрати додому. Хоча Данило вже почувається досить добре: сидить, лепече щось на своєму, але лікарі хочуть потримати його під суворим наглядом ще до кінця тижня.

Ну що ж… Його здоров'я та життя для мене найважливіші. Краще так, ніж ризикувати, що йому стане гірше.

Я опустив ворота гаража й рушив до будинку. Ліхтарі один за одним зреагували на рух, освітлюючи доріжку.

Спина нила, шия теж. Голова розколювалася на двоє. Треба викликати спеціаліста з акупунктури, нехай трохи підправить мені тіло, бо зовсім розвалююся. Але це вже буде завтра. А сьогодні…

Ледь увійшов у хол, як мене зустрів Роман, випрямляючи спину та простягаючи руку для привітання.

— Пане Деміане, — його тон одразу мені не сподобався.

— Що з Емілією? — перебив я, потиснувши руку.

— Вона… відпочиває, — охоронець нервово ковтнув, ніби вже знав, що далі буде несолодко. — Але речі не встигли привезти… Доставка буде тільки вранці.

— Відпочиває? — гмикнув я, різко знімаючи пальто. — Ти з Арабських Еміратів замовлення робив? Чому так довго? Це ж лише одяг та речі першої необхідності. Хто мав простежити, щоб вона поїла та отримала новий одяг?

— Я… Я прослідкував, — почав було він, але замовк під моїм поглядом. — Але трохи забігався й запізно зрозумів, що не встигну сам забрати.

— Серйозно? — скепсис сам собою пробився в моєму голосі. — Тобто ти уважно слідкував, поки вона засинала голодною в трико, так? Це твоя версія? Кваліфікованого охоронця та мого помічника?
Роман, стиснувши губи, мовчав. І чим довше мовчав, тим більше мене дратувала ця сцена. Я важко видихнув, намагаючись приборкати злість.

— Щоб речі були до того, як Емілія прокинеться. Зрозумів мене?

— Так, зрозумів. Вибачте, більше таке не повториться…

— Я дуже на це сподіваюся. 

Я роздратовано кивнув і рушив до сходів, залишаючи сет суші на столику в холі. Спершу треба глянути, як вона там, а тоді вже думати про вечерю. На кожному кроці лампи вздовж стін ніжно освітлювали шлях, але від цього голова боліла ще більше.

Двері до кімнати Емілії були надійно зачинені. Я обережно повернув ключ і зазирнув усередину.

Завмер.

Вона лежала боком, згорнувшись калачиком на ліжку, навіть не переодягнувшись із танцювального трико. Звісно, бо більше ніякого одягу й не було. Темне волосся розсипалося по подушці, а під щокою виднівся край м'якого пледа, яким вона так і не встигла повністю накритися. Руки, втомлені й тонкі, злегка тремтіли, хоч вона й спала. Дихання було рівним, тихим.

Я тихо зітхнув і підійшов ближче. Чорт, та вона навіть не поїла… Здригнувся, коли побачив на столику біля ліжка чашку з недопитим чаєм і залишки тістечка, яке, вочевидь, було її єдиною вечерею.

Шикарна вдячність за порятунок сина. Нічого й не скажеш.

— Вибач, — тихо пробурмотів я, навіть не розуміючи, чому взагалі це сказав. Напевно, просто втома тиснула сильніше, ніж я думав.

Погасив світло і, перш ніж вийти, кинув останній погляд на Емілію. Завтра розберуся з цим. Завтра подбаю, щоб вона отримала все необхідне.