Розділ 6.3.

– Не втекла? — Деміан повернувся в кімнату, вириваючи мене з хаосу думок.

Я перелякано здригнулася, але відповідати не стала. Хтозна, у які ігри він грає і для чого це все.

Спальню одразу заповнив аромат фруктового чаю та випічки з ваніллю. Це ж не якась замаскована отрута?

Я завмерла, мов натягнута струна, боячись зайвий раз рухнутися. Навіть дихати намагалася якомога тихіше.

Підійшовши ближче, Деміан опустив на журнальний столик тацю: заварник, дві чашки, піала з домашнім йогуртом, свіжа лохина, круасани та кремові тістечка. Схоже, його кухар відмінно постарався, наготувавши стільки страв, щоб господарю сподобалося.

Пахло неймовірно, та й виглядало дуже апетитно. Мій шлунок зрадницьки забурчав на всю кімнату, розповідаючи, що я дуже голодна, бо від ранку ще нічого не їла.

Я подивилася на янтарну цівку, що витікала з носика заварника, на обличчя Деміана.

Його рухи були неквапливими, спокійними, наче ми знаходилися на звичайному полуденку у вихідний день. Зовсім не той агресивний мафіозі-айтішник, який витягнув мене напівголу з університету.

— Їж, Еміліє, поки тепле, — сухо кинув Деміан, присівши навпроти.

Він майже не дивився на мене, але тепер у його погляді з'явилася втома. Глибокі тіні під очима, скуйовджене волосся кольору гіркого шоколаду і розстібнутий комір сорочки, що оголював ключицю. Здавалося, ніби він не спав кілька ночей поспіль. Хоча, певно, так і було насправді. Після викрадення сина йому точно було не до сну.

Я зімкнула пальці на подолі свого тріко, намагаючись вдавати спокій, хоча серце калатало, як навіжене.

— Це такий допит? Годувати, поки не розколюся? — спробувала я пожартувати, але спроба провалилася з тріском. Деміан не оцінив мого жарту, лише демонстративно закотив очі.

— А ти хочеш у чомусь зізнатися? — суворо запитав він, простягуючи мені чашку з чаєм.
Пара здіймалася, огортаючи обличчя приємним теплом, і я ледь не застогнала від полегшення, коли обхопила пальцями теплу чашку.

— Не хочу, — відповіла тихо. — Бо нема в чому зізнаватися.

— От і добре, — Деміан стримав кулаком зітхання і провів долонею по обличчю, ніби намагаючись прогнати втому. — Поки що ти єдина, кому я можу довіряти.

Я ледь не захлинулася чаєм.

— Що? Я? — недовірливо видихнула я. — Ви серйозно?

— По-перше, перестань мені викати, по-друге, так, серйозно.

— Ти ж… тобто… ти якихось пів години тому обіцяв мені допит із катуванням, а зараз говориш про тотальну довіру?

Деміан підлив собі чаю і простягнув мені маленьке тістечко із заварним кремом.

— У моєму оточенні завівся щур. Хтось зливає секретну інформацію. Знає забагато, щоб бути випадковим стукачем. Тебе я перевірив, ти дійсно випадково врятувала мого сина. І за це я попрошу тебе залишитися у мене.

Я не стримала нервового смішка.

— Навіщо?

— Поки на правах няні…? — напівзапитально промовив. — Не знаю, Еміліє, як назвати твою посаду в моєму будинку, але спочатку я хочу, щоб ти доглядала за Данилом. Далі буде видно.

— Чесно, я не розумію…

— Ти не будеш нічого потребувати. Я платитиму повноцінну зарплату плюс покриватиму всі додаткові витрати, які тільки забажаєш. Моя головна вимога — забезпечити сину спокій та турботу.

— Навіть твої охоронці не змогли цього зробити… А як я зможу? Танцями відволічу твоїх ворогів?

— Не потрібно цієї іронії, — Деміан жестом руки зупинив мої запитання. — Ти будеш моїми очима та вухами в цьому будинку. Будь поруч із моїм сином. Будь-які підозрілі дії чи навіть розмови з боку моїх працівників… Я все повинен знати.

— Деміане, я б із радістю погодилася, але…

Про свою вагітність я вирішила не говорити. Я розумію, що він хоче якнайкраще для своєї дитини, але й я своєю ще ненародженою не хочу ризикувати.

— Еміліє, ти ж навіть не маєш де жити. Грошей також не багато залишилося. Що тобі втрачати?
Я розгублено затихла. Звісно, він правий. Я залишилася і без грошей, і без житла.

Нічого на це не сказавши, Деміан взяв свою чашку. З хвилину ми провели в тиші, обдумуючи кожен своє.

— От і домовилися, — Деміан сприйняв моє мовчання за згоду.

— Але я…

— Еміліє, напиши список, що тобі потрібно, охоронець увечері все привезе. Одяг, косметика, книги… Не соромся. Будь-яка дрібниця, яка для тебе важлива.

Я не знайшла, як відмовитися. Мені дійсно це потрібно. І його пропозиція — найкращий варіант, як протриматися до пологів. З грошима та дахом над головою. Заодно потренуюся бути мамою.

— Добре, дякую, — тихо промовила. — Але я мушу ще з'їздити до подруги, Ані, що вчора зі мною була у лікарні… Вона буде хвилюватися…

— Твоя Аня вже за триста кілометрів звідси. Рванула сьогодні в інше місто на поїзді.

Я лише пригнічено похитала головою. Все ж, злякалася вона знатно, раз пішла на такі дії.

— Зрозуміло, — зітхнула. — І що мені тепер робити?

— Допивай чай, їж тістечка і не роби дурниць, — на його губах уперше промайнув легкий натяк на посмішку. — Я в лікарню до сина. Увечері повернуся.