Розділ 6.2.

Ще якихось п'ять хвилин їзди ідеальними дорогами, і авто зупинилося. За цей короткий час я практично не дихала, сподіваючись, що останні слова цього айтішника виявилися жартом. Невдалим, специфічним, але все ж просто жартом, а не серйозною погрозою.

— Виходь, Еміліє, — сухий наказ, що прозвучав як загроза.

Деміан кивком голови щось показав охоронцю, і той слухняно вийшов, відчинивши дверцята з мого боку.

Я зробила глибокий вдих, але це не допомогло. У животі звилося туге кільце страху. Попри це, я все ж підкорилася й одразу ступила на мокрий асфальт, підняла голову — і завмерла.

Переді мною височів будинок, що радше нагадував приватний маєток десь у Швейцарії. Величезні панорамні вікна, строгий мінімалістичний дизайн, ідеально підстрижені газони навколо. Темна цегла фасаду здавалася ще більш похмурою в дощовий день. Будинок водночас вражав і лякав.

Шлях до дверей був вимощений бруківкою. Десь у глибині двору шуміло листя, а вітер гойдав ковані ліхтарі, що відкидали примарні тіні на стіни. Від холоду та страху по тілу пробігли мурашки.

І що буде далі?

Поки ми дійшли до будинку, я встигла уявити всі можливі варіанти розвитку подій. У кожному з них мене допитували, катували чи змушували щось підписати. Всі ті жахи, що я колись бачила у фільмах, закрутилися в голові, і я ледве стрималася, щоб не розплакатися.

Я не стала тікати. Не було сенсу. З усіх боків охоронці, висока огорожа. Я навіть не встигла подумати про втечу, як мене б уже спіймали.

Ноги йшли попри страх. Механічно рухалися вперед, немов хтось смикав мене за мотузки, як ганчір'яну ляльку.

— Швидше, Еміліє, — гаркнув Деміан, коли я сповільнила хід на сходах. — Не змушуй мене нервувати, бо я і так ледве тримаю себе в руках.

І це така подяка за врятованого сина? Правильно мама казала: "Не роби людям добра — не побачиш зла".

— Рома, ти залишаєшся біля входу, — Деміан зупинив охоронця біля дверей. — Я її сам відведу.

Попри наростаючий страх, я змусила себе йти далі.

Усередині будинок здавався ще холоднішим, ніж я очікувала. І не через температуру, а через атмосферу. Високі стелі, темне дерево, мармурова підлога здавалася крижаною. Стримані меблі у стилі лофт, мінімум декору. Тут не було нічого зайвого, лише функціональність і ледь відчутний запах кави та чоловічого парфуму.

— Іди за мною, — сказав Деміан і попрямував до сходів.

Я слухняно рушила слідом. Вгору, широкими сходами, уздовж масивних дерев'яних поручнів. Повз закриті двері безкінечних кімнат, які нагадували елітні камери у суворих в'язницях.

— Твоя спальня буде тут, — він штовхнув двері й зайшов усередину.

Моя спальня? І як це розуміти? Я буду жити в його будинку? Що відбувається?

Я несміливо переступила поріг.

Кімната була просторою, але такою ж мінімалістичною, як і весь будинок. Велике ліжко з темним покривалом, шафа, дерев'яна тумба, біля вікна — крісло з м'яким пледом. Єдиний натяк на затишок. Вікно завішене напівпрозорими шторами, крізь які пробивалися відблиски нічних ліхтарів.

— Виглядає... неочікувано, — пробурмотіла я, не приховуючи свого здивування.

Деміан глузливо пирхнув.

— Очікувала побачити катівню? — він підняв брову здивовано, а потім, не чекаючи відповіді, додав: — Сідай. Ні з ким не розмовляй, нікуди не йди. Я принесу чаю, бо ти вже схожа на замерзлу бурульку в цьому ідіотському купальнику.

Звісно, що схожа. Я не звикла до такого холоду, а тут ще й чешки та танцювальне тріко. Ще б захворіти не вистачало до всього щастя.

— Зелений чи чорний?

— Ем… що?

— Зелений чи чорний чай? Який ти любиш?

Я люблю? Невже його це справді цікавить? А як же допит і все таке?

Я хотіла додати "з отрутою", але язик не повернувся. Це ж якась перевірка, так?

— Зелений, без цукру, — ледве чутно промовила я. Сіла на край крісла й обійняла себе руками.