Розділ 6.1.

Емілія

Ми кудись їхали.
Я сиділа на задньому сидінні тонованого авто в танцювальному тріко та чешках. Зверху накинута куртка, а всі інші мої речі були у цього айтішника-мафіозі. Він навіть не дав мені переодягнутися. Випхав з університету під шоковані погляди одногрупників і потягнув до своєї машини.

— Я нікуди не поїду! — пропищала паралізованим страхом голосом. Істерика накочувалася хвилею. Я вчепилася в рукав його піджака, намагаючись звільнитися.

Дверцята машини відчинилися, і мене, мов скажену кішку, впхнули всередину. Я впала на сидіння, судомно оглянулася. Спереду сиділи водій і охоронець. Деміан же зайняв місце поруч зі мною.

Авто рушило з місця, а слідом за нами поспішили ще два схожих автомобілі.

— Куди ви мене везете? — запитала вдавано сміливо, але, звісно, ніхто не поспішав відповідати.

Я вдивлялася у жорсткі риси обличчя Деміана, намагалася знайти відповіді в його коротких поглядах, але… нічого!

Автомобіль виїхав на міську набережну, і я, намагаючись трохи заспокоїти шалено стукаюче серце, почала спостерігати за пішоходами та машинами, які проїжджали повз нас. Треба все запам'ятати. Будь-які дрібниці важливі. В документалках про серійних убивць це часто наголошують: якщо вас викрали — вмикайте пам’ять на максимум.

У горлі стояв клубок, а під ложечкою смоктало. Думки плуталися.

Я не хочу помирати тільки тому, що врятувала дитину цього мафіозі!

Деміан мовчки поставив на ноги мою спортивну сумку й без особливого сорому почав у ній ритися. Переглянув майже порожній гаманець, хмикнув.

— Бачу, не жируєш, — саркастично прокоментував тридцять п’ять гривень, які там знайшов. — Так треба гроші, що аж на викрадення дитини погодилася?

Я лише втомлено похитала головою.

— Я не крала вашого сина… — прошепотіла, бо не було сенсу повторювати одне й те саме.

Аня була права — він не повірить у наш альтруїзм і врешті зробить нас винними. Або… щось страшніше. Що саме? Я намагалася не думати про це. Може, минеться?

— Розблокуй, — наказав він, протягуючи мій мобільний.

Я вагалася секунду, але все ж торкнулася пальцем до сенсора.

— Там нема нічого цікавого, — не стрималася. — Якщо ви хочете знайти якісь докази чи…

— Це вже мені вирішувати, — грубо перебив мене Деміан.

Краєм ока я помітила, як він гортав фото в галереї.

— Сиди тихо й не рипайся. Уже починаєш дратувати своїм бубнінням.

Я лише ображено підібгала губи й не стала сперечатися. Він усе одно не хотів мене чути.

— І з мамою в тебе проблеми, — хмикнув задоволено, наче знайшов підтвердження своїм словам. — Не хоче тебе бачити, чути…

Повідомлення читає?

— Мої проблеми з мамою ніяк не стосуються вас та вашого сина, — все ж вирішила прокоментувати.

Натомість отримала грізний погляд Деміана.

— І з коханим теж проблеми… — немов не чуючи мене, він продовжив ритися в моєму телефоні. — Стас… Ще й заблокував тебе. А що ж сталося? — з іронією в голосі поцікавився. — З усіма пересварилася, залишилася одна, без грошей та підтримки…

Я розуміла, до чого він веде. Він спеціально тиснув на мене, щоб я зізналася в тому, чого не робила.

— Додому, шеф, чи… кхм… — охоронець замовк, зустрівшись зі мною поглядом.

Що означала його зневажлива усмішка, я й гадки не мала. Липкий холод пробіг уздовж спини.

— Додому, — Деміан недбало кинув мій телефон у сумку. Схоже, не знайшов того, що шукав. — Підвал поки зачекає. Спочатку влаштуємо допит нашій балерині.