Розділ 5

Деміан

Про викрадення сина я дізнався тільки вчора вранці. Саме в той момент, коли сидів на закритій зустрічі з представниками спецслужб, готуючись злити компромат на одного з клієнтів моєї компанії. Саме на того, про якого воліють мовчати й не згадувати колеги, бо це може коштувати їм життя. Я працював із ним майже рік, завойовуючи тотальну довіру, відводячи будь-які підозри від себе та свого напарника. І все дарма. І ледве не втратив свого єдиного сина через подібне. Всім нутром відчував, що зараз не найкращий час. Що потрібно ще потягнути, зробити так, щоб про мою зраду ніхто й подумати не міг.

— Деміане, нам потрібні всі доступи до його прямих трансляцій. Усі коди входу на сайти з матеріалами та способи обходу блокування місцезнаходження, — механічним голосом повторювала головна слідча, наче я й з першого разу не зрозумів. — Усе, що в тебе є на Татаровського… — вона зробила ковток холодної кави з паперового стаканчика, долонею пройшлася по недбало зібраному волоссю, — … ти маєш віддати нам. Взамін — твоя недоторканність. Як і обіцяли. Навіть умовного не отримаєш.

Я відкинувся на спинку дерев’яного стільця, завів руки за голову й сплів пальці на потилиці. Мій погляд блукав кімнатою. Ще не почали, а я вже втомився, немов не спав кілька днів. Я втомився від власних думок, від переживань, від розрахунків усіх ризиків. А ще більше втома пожирала моє тіло та душу, бо я відчував тривогу за Данила. Усе моє нутро кричало, що з сином щось трапиться. Що якась тварюка забере його в мене та нашкодить саме в той момент, коли я не зможу його захистити. І жодна крута охорона чи приставлені поліцейські не вбережуть його.

— Мене більше хвилює безпека Данила, — потягнувся за кавою, але згадав її огидний смак і передумав. — Я вже не раз про це говорив.

— Тобі нічого не загрожує, ти і твій син у безпеці, — поспішила запевнити слідча. — Скільки можна повторювати?

— Скільки мені треба — стільки й доведеться. Я хочу мати гарантії.

— І ти їх маєш, — слідча похитала головою, бо вже й сама втомилася мене переконувати. — Треба лише надати всі дані на цього нелюда — і можеш бути вільним. Ніхто й не подумає на тебе.

Ну що ж. Сам же вирішив співпрацювати з ними. Більше нема чого тягнути кота за причинне місце. Я зробив глибокий вдих… Видих…

— З чого починати? — уточнив, наче школяр на контрольній.

— З самого початку, — усміхнулася слідча. — Як Татаровський вийшов на тебе. Чому саме ти і все по порядку. Це ж очевидно.

— Але ж ви це й так знаєте.

— Знаємо. Але цього вимагає протокол. Тому… — слідча все ж допила свою холодну каву. — … тому починай, Деміане. У нас багато роботи попереду.

Багато роботи… Звісно, її цікавить лише робота. Будь-що, але не я та не мій син.

Татаровський вийшов на мене понад рік тому, а саме… — мою розповідь перервав мобільний. Той самий, який я сховав після огляду особистих речей. Бо, як відчував, що знадоблюся вдома.

Вібрація від дзвінка пройшлася по стегну, і я замовк, але, щоб не додати підозри, спокійно промовив:

— Мені потрібно в туалет. Вмитися. Щось я перенервував, — видихнув з посмішкою та витер лоба, вдаючи, що геть погано почуваюся.

— Ем… Деміане, ми ж лише почали… — слідча розгублено протягнула, поглянувши на колег. — Точно потрібно вийти? Чи все ж зачекаємо обіду?

— Ні, не зачекаємо, — притиснув долонею телефон до стегна, щоб не так було чутно звуки вібрації. — Мені потрібна прохолодна вода та п’ять хвилин на самоті.

На цей номер міг телефонувати лише мій начальник охорони. І тільки у випадку надзвичайної ситуації. Не через побутові дрібниці. І я вже зрозумів, що сталося найстрашніше.

— Добре, — врешті слідча погодилася. — Але п’ять хвилин. Не більше.

Лише за дверима вбиральні я зміг рвано видихнути. Паніка набирала сили, я вже ледве дихав, коли на екрані мобільного загорілося повідомлення від Руса, начальника охорони:

“Данила викрали. Майже добу тому. Повертайся.”

І все. Темрява.

Далі я вже нічого не бачив. Перед очима попливло. Дихати стало нічим. Наче розпечене повітря давило з усіх сторін, змушуючи мене зменшитися до розмірів тенісної кульки.

Чорт. Чорт. Чорт!

Тільки не мій син. Як це могло трапитися? Хто міг до нього дістатися? У моєму будинку, з усіх боків оточеному професійною охороною?!

Я не пам’ятаю, як дістався додому. Як послав до біса слідчу й решту її колег зі спецслужби. Як, помираючи від переживань, підіймав усіх на ноги й шукав Данила.

І наступного дня сталося диво. Хоча я вже й не сподівався.

З однієї лікарні надійшов сигнал про немовля, яке знайшли в смітнику.

І я зрозумів, що це він.

Мій син.

А далі…

Реанімація, поліція, допит, наче я і сам особливо небезпечний злочинець і хотів нашкодити власній дитині.

Але мене це найменше хвилювало. Головне, що син живий. Живий і неушкоджений, якщо можна так сказати. Диво, що Данило з його діагнозом взагалі вижив. Два дні без нормального догляду, з незнайомцями у повному стресі… Чорт. Навіть уявляти не хочу, в яких умовах його утримували. І які нелюди на це здатні.

Я був упевнений, що не стримаюся і розірву на шматки цю прокляту дівку та її подружку, які вчора втекли з лікарні. Адже саме з них треба почати. Вони хоч якась зачіпка до викрадення Данила.

І я б так учинив. Тільки своїм виглядом Емілія мене роззброїла. Я на мить розгубився — і весь мій розлютований запал зник.

Я уважно провів по ній поглядом, відзначаючи кожну деталь, кожну дрібницю.

Переді мною стояло худе, перелякане дівчисько. Очі янтарного кольору, волосся зібране у високу гульку. У купальнику для танців. Ці поношені гетри, чешки, що втратили колір від частого використання... Вона явно не купалася в грошах і могла б повестися на крадіжку дитини. Так, за доводами поліцейських. За всіма законами логіки, якби їй потрібні були термінові й великі гроші — вона могла б піти на страшний злочин.