Розділ 4.2.

Серце забилося, мов злякана пташка, дихати стало важко. Легені стискалися, не даючи нормально вдихнути, а пальці мимоволі вчепилися за станок — наче це могло дати мені якусь опору.

— Про що ви говорите? — голос зрадницьки здригнувся. Насправді я зрозуміла, хто мене знайшов. Але все ж сподівалася, що це лише моя параноя, що я все перебільшую і ніякий Бранко мене не відшукав.

— Де ти вчора була?

— Вчора? Ем… університет, потім додому поїхала, — упустила я основні моменти вчорашнього вечора.

— Нічого підозрілого не бачила?

Я не встигла відповісти. Двері за спиною керівника відчинилися, і в них з’явилася чоловіча фігура. Вже доволі знайома чоловіча фігура, якщо врахувати вчорашній вечір у лікарні.

Завмерши, я дивилася на високого, підтягнутого чоловіка. Карі очі — темні, майже чорні, з тією особливою хижою глибиною, яку важко витримати. Гострі риси обличчя надавали йому схожості з яструбом. Чітко окреслені вилиці, жорстка лінія щелепи, губи стиснуті — ніби він звик більше командувати, ніж говорити зайве.

Штани ідеального крою, сорочка, розстебнута на кілька верхніх ґудзиків, і піджак, який виглядав надто розслаблено на його плечах, але водночас додавав йому ще більшої небезпеки.

Так, це був точно він. Деміан Бранко.
Той самий небезпечний айтішник-мафіозник за версією Ані, а також… батько маленького знайди.

Він дивився прямо на мене, змушуючи зніяковіти та почервоніти до кінчиків пальців. Від його погляду ставало нестерпно жарко, і навіть повітря в кімнаті, здавалося, стало густішим.

Він обійшов керівника ансамблю й зробив кілька кроків уперед, змушуючи мене стояти на місці й не рухатися. Його постава випромінювала силу, упевненість, домінування. Повернувся до Едуарда Сергійовича, жестом показав, щоб той залишив нас наодинці.

Немов під гіпнозом, я не відводила від нього погляду й тримала спину рівно, хоча всередині все стиснулося в маленьку грудочку паніки. Хотіла кинутися навтьоки, подалі від цього хмурого, суворого чоловіка, але ноги не слухалися.

— Добрий день, — почувся його голос: низький, приємний, такий, що огортає, з ледь помітними хриплуватими нотками, які пробирали до самого нутра. Кожен звук його голосу був, ніби струмом, що пройшовся по шкірі.

— Атаманюк Емілія Ігорівна, — офіційно додав.

Я ледь не подавилася власним вдихом.

Звісно. Він уже все про мене знає. І хто я така, і де навчаюся, і де живу. Можливо, навіть більше, ніж мені б хотілося.

— Добр… добрий день, — заїкаючись, не змогла з першого разу відповісти.

— Деміан Бранко, — протягнуто представився, а в його голосі відчувалася іронія.

Деміан зробив ще кілька кроків уперед, а я продовжувала стояти, наче мої ноги були забетоновані в підлогу. Він уже був надто близько. Надто.

— Хоча ти й так знаєш, хто я, правда?

Його погляд проникав у мене, позбавляючи волі. Я відкрила було рота, але не змогла вимовити й слова. Так мовчки й закрила. Він стояв так близько, що я відчувала його енергію, напругу, що виходила від нього, і це було майже фізично боляче. Небезпека. Вона була в його рухах, у погляді, у манері триматися.

— Я… я… нічого поганого не зробила… — почала мимрити жалюгідно. — Чесно… Я випадково знайшла немовля… я… я…