Розділ 4.1.

Емілія

Ранок почався для мене з короткого дзвінкого сигналу, що пролунав десь на межі сну і реальності. Потихеньку застогнавши, я повернулася на бік і дістала з-під подушки телефон. Відкрила повідомлення, що надійшло.

Мама: «Еміліє, перестань мені писати. Ти вчора не зрозуміла? Я більше не хочу тебе знати».

Не встигла я дочитати його, як слідом прийшло друге:

«Я вчора все сказала. Ти зіпсувала не лише своє, а й моє життя. Всі мої старання, плани та мрії ти звела нанівець. Живи тепер, як знаєш».

Я прикусила нижню губу, щоб не розревітися. Було образливо читати такі слова від мами. Все ж я сподівалася, що вона зможе мене вибачити та прийняти. Навіть не уявляю, як мені тепер одній бути. Ні житла, ні нормальної роботи. Мої надії на поїздку за кордон накрилися мідним тазом. Живіт на той час уже нічим не приховаєш. Скоро і з ансамблю попросять, коли дізнаються, що я вагітна. І швидко замінять мене іншою учасницею, яка раніше не змогла потрапити через суворий відбір.

«Я ввечері приїду за одягом та рештою речей. І більше не потурбую».

Відправила мамі повідомлення без зайвих емоцій, хоча всередині розривало від болю та страху. Можливо, вона все ж передумає до вечора?

– Нічого, я впораюся. Головне, що жива та здорова. І поки є де жити і що їсти, – промовила сама собі, щоб остаточно не розклеїтися.

Аня ще вдосвіта побігла на роботу, адже потрібно було відпрацювати хоч кілька годин, щоб її не звільнили. А я почала збиратися в університет. Сьогодні за розкладом ще важка репетиція на дванадцяту. І як тільки витримати?

Буквально за пів години я бігла на пари. Не поснідавши як слід, випила чаю й з’їла поспіхом канапку з сиром. Пропустивши свою маршрутку, мусила дістатися до навчального закладу пішки. І довелося йти дуже швидко, щоб не запізнитися.

Кілька годин навчання – і нарешті репетиція. Я прийшла першою й, переодягнувшись, одразу стала до станка.

Поворот... нахил... Ще один поворот...

Завершивши вправу, я закинула ногу на поперечину і, ледве піднявши погляд на дзеркальну стіну, побачила, що наш керівник ансамблю стоїть у дверях.

Здригнулася, затамувала подих і різко повернулася. Зробивши крок у зал, він зачинив за собою двері й суворим поглядом витріщився на мене.

– Щось не так, Едуарде Сергійовичу? – вирвалося в мене злякано. Я ледве встигла перевести подих. Невже йому хтось доніс, що я вагітна?

– Еміліє, до тебе прийшли, – проігнорував моє запитання. Він кивком показав на зачинені двері.

– Тобто?

– Тебе шукають, Еміліє, серйозні люди. Що ти встигла наробити?