Розділ 4

Емілія

Ранок почався для мене з короткого дзвінкого сигналу, що пролунав десь на межі сну і реальності. Потихеньку застогнавши, я повернулася на бік і дістала з-під подушки телефон. Відкрила повідомлення, що надійшло.

Мама: «Еміліє, перестань мені писати. Ти вчора не зрозуміла? Я більше не хочу тебе знати».

Не встигла я дочитати його, як слідом прийшло друге:

«Я вчора все сказала. Ти зіпсувала не лише своє, а й моє життя. Всі мої старання, плани та мрії ти звела нанівець. Живи тепер, як знаєш».

Я прикусила нижню губу, щоб не розревітися. Було образливо читати такі слова від мами. Все ж я сподівалася, що вона зможе мене вибачити та прийняти. Навіть не уявляю, як мені тепер одній бути. Ні житла, ні нормальної роботи. Мої надії на поїздку за кордон накрилися мідним тазом. Живіт на той час уже нічим не приховаєш. Скоро і з ансамблю попросять, коли дізнаються, що я вагітна. І швидко замінять мене іншою учасницею, яка раніше не змогла потрапити через суворий відбір.

«Я ввечері приїду за одягом та рештою речей. І більше не потурбую».

Відправила мамі повідомлення без зайвих емоцій, хоча всередині розривало від болю та страху. Можливо, вона все ж передумає до вечора?

– Нічого, я впораюся. Головне, що жива та здорова. І поки є де жити і що їсти, – промовила сама собі, щоб остаточно не розклеїтися.

Аня ще вдосвіта побігла на роботу, адже потрібно було відпрацювати хоч кілька годин, щоб її не звільнили. А я почала збиратися в університет. Сьогодні за розкладом ще важка репетиція на дванадцяту. І як тільки витримати?

Буквально за пів години я бігла на пари. Не поснідавши як слід, випила чаю й з’їла поспіхом канапку з сиром. Пропустивши свою маршрутку, мусила дістатися до навчального закладу пішки. І довелося йти дуже швидко, щоб не запізнитися.

Кілька годин навчання – і нарешті репетиція. Я прийшла першою й, переодягнувшись, одразу стала до станка.

Поворот... нахил... Ще один поворот...

Завершивши вправу, я закинула ногу на поперечину і, ледве піднявши погляд на дзеркальну стіну, побачила, що наш керівник ансамблю стоїть у дверях.

Здригнулася, затамувала подих і різко повернулася. Зробивши крок у зал, він зачинив за собою двері й суворим поглядом витріщився на мене.

– Щось не так, Едуарде Сергійовичу? – вирвалося в мене злякано. Я ледве встигла перевести подих. Невже йому хтось доніс, що я вагітна?

– Еміліє, до тебе прийшли, – проігнорував моє запитання. Він кивком показав на зачинені двері.

– Тобто?

– Тебе шукають, Еміліє, серйозні люди. Що ти встигла наробити?

Серце забилося, мов злякана пташка, дихати стало важко. Легені стискалися, не даючи нормально вдихнути, а пальці мимоволі вчепилися за станок — наче це могло дати мені якусь опору.

— Про що ви говорите? — голос зрадницьки здригнувся. Насправді я зрозуміла, хто мене знайшов. Але все ж сподівалася, що це лише моя параноя, що я все перебільшую і ніякий Бранко мене не відшукав.

— Де ти вчора була?

— Вчора? Ем… університет, потім додому поїхала, — упустила я основні моменти вчорашнього вечора.

— Нічого підозрілого не бачила?

Я не встигла відповісти. Двері за спиною керівника відчинилися, і в них з’явилася чоловіча фігура. Вже доволі знайома чоловіча фігура, якщо врахувати вчорашній вечір у лікарні.

Завмерши, я дивилася на високого, підтягнутого чоловіка. Карі очі — темні, майже чорні, з тією особливою хижою глибиною, яку важко витримати. Гострі риси обличчя надавали йому схожості з яструбом. Чітко окреслені вилиці, жорстка лінія щелепи, губи стиснуті — ніби він звик більше командувати, ніж говорити зайве.

Штани ідеального крою, сорочка, розстебнута на кілька верхніх ґудзиків, і піджак, який виглядав надто розслаблено на його плечах, але водночас додавав йому ще більшої небезпеки.

Так, це був точно він. Деміан Бранко.
Той самий небезпечний айтішник-мафіозник за версією Ані, а також… батько маленького знайди.

Він дивився прямо на мене, змушуючи зніяковіти та почервоніти до кінчиків пальців. Від його погляду ставало нестерпно жарко, і навіть повітря в кімнаті, здавалося, стало густішим.

Він обійшов керівника ансамблю й зробив кілька кроків уперед, змушуючи мене стояти на місці й не рухатися. Його постава випромінювала силу, упевненість, домінування. Повернувся до Едуарда Сергійовича, жестом показав, щоб той залишив нас наодинці.

Немов під гіпнозом, я не відводила від нього погляду й тримала спину рівно, хоча всередині все стиснулося в маленьку грудочку паніки. Хотіла кинутися навтьоки, подалі від цього хмурого, суворого чоловіка, але ноги не слухалися.

— Добрий день, — почувся його голос: низький, приємний, такий, що огортає, з ледь помітними хриплуватими нотками, які пробирали до самого нутра. Кожен звук його голосу був, ніби струмом, що пройшовся по шкірі.

— Атаманюк Емілія Ігорівна, — офіційно додав.

Я ледь не подавилася власним вдихом.

Звісно. Він уже все про мене знає. І хто я така, і де навчаюся, і де живу. Можливо, навіть більше, ніж мені б хотілося.

— Добр… добрий день, — заїкаючись, не змогла з першого разу відповісти.

— Деміан Бранко, — протягнуто представився, а в його голосі відчувалася іронія.

Деміан зробив ще кілька кроків уперед, а я продовжувала стояти, наче мої ноги були забетоновані в підлогу. Він уже був надто близько. Надто.

— Хоча ти й так знаєш, хто я, правда?

Його погляд проникав у мене, позбавляючи волі. Я відкрила було рота, але не змогла вимовити й слова. Так мовчки й закрила. Він стояв так близько, що я відчувала його енергію, напругу, що виходила від нього, і це було майже фізично боляче. Небезпека. Вона була в його рухах, у погляді, у манері триматися.

— Я… я… нічого поганого не зробила… — почала мимрити жалюгідно. — Чесно… Я випадково знайшла немовля… я… я…