Розділ 3

Емілія

Я стискала скроні пальцями, намагаючись зосередитися. Ми вдома. Позаду лікарня, поліція і всі ті не дуже дружелюбні чоловіки. А ще — там залишився малюк, якого ми врятували. Усе скидалося на дивний сон із температурою вище сорока градусів — настільки сюрреалістично це виглядало збоку.

— Емі, чай будеш?

— М?

Противний дзенькіт ложки об поверхню столу змусив мене повернутися в реальність.

— Чай будеш? — не чекаючи моєї відповіді, Аня розлила гарячий запашний напій по чашках. — У мене і тортик є. Київський, сьогодні вранці купила, свіженький, — вона підбігла до холодильника й дістала розхвалений смаколик.

— Щось не дуже, — поморщилася я. — Взагалі не до їжі зараз.

— Чи хочеш щось міцніше? — вона кивнула на розпочату пляшку алкоголю й почала, наче нічого не сталося, розрізати торт.

Я спантеличено підняла брови. Тільки цього не вистачало — напитися зараз.

— Хоча тобі ж не можна, — ляснула подруга себе по лобі. — Вибач, на цих нервах узагалі забула, що ти вагітна. До речі, хто татусь?

— Ань, тебе справді це зараз найбільше хвилює? — не змогла приховати обурення у своєму голосі.

— А що не так?

Мене досі трусило від нещодавньої втечі з лікарні.

Як ми тільки наважилися на таке?

Поки медперсонал бігав навколо розлюченого татуся, поліцейські втратили нас із поля зору. Ми буквально навшпиньки дійшли до виходу, а потім на всіх парах мчали вулицями нічного міста. Добре, що Аня припаркувала машину неподалік, і ми змогли за лічені хвилини дістатися додому.

Господи, хто б міг подумати, що я ховатимуся від поліції, наче справжня кіднеперка?

І через що? Через те, що врятувала покинуту дитину, яка могла померти від переохолодження та голоду?

— Дійсно, що не так, — фиркнула я роздратовано.

Втома, пережиті емоції, жах від усвідомлення майбутнього, що аж ніяк не радувало, накрили мене з головою.

— Мене покинув Стас, як тільки дізнався, що я чекаю від нього дитину, — випалила я спересердя. — Потім мама вигнала з дому, я знайшла немовля, ми ледь не загриміли до в’язниці, тікали від поліції, а що буде далі — невідомо. Дійсно, усе так. Краще не може бути. Ти права, подруго. Тепер залишається тільки сидіти та чаювати. І тортик не забудь!

— Так і знала, що Стас — останній мудак! — немов не чуючи решти мого невдоволення, розгнівано прокоментувала Аня. — Це ж треба: пудрити тобі мізки стільки часу, зробити дитину й втекти, а ти вже собі розбирайся, Емі, сама.

— Ань, стоп! — не витримала я. Різко забрала тарілку з її шматком торта й гнівно подивилася на подругу. — Ти хоч розумієш, що відбувається?

— Звісно, що розумію. Я ж не якась там ідіотка.

— А мені так не здається, — відрізала я твердо. — Стас і моя вагітність — це останнє, що треба обговорювати в цю мить. Що відбувається, Ань?

Подруга різко змінилася на обличчі. Увесь її удаваний спокій розвіявся за секунду. Переді мною сиділа вже засмучена та чимось сильно збентежена Аня.

— Емі, вибач, — видихнула вона. — То я від страху плету нісенітниці, аби чимось зайняти голову.

— Ань, будь ласка, давай без довгих вступів, бо я й сама собі місця не знаходжу. Ти в лікарні сказала, що ми вляпалися… У що саме?

— "Вляпалися" — це ще м’яко сказано, — подруга невесело хмикнула й опустила голову, немов боячись зустрітися зі мною поглядом.

— І все ж? — мене дратували її паузи. Голова й так кипить від лячних думок, а тут ще й Аня, ніби навмисне, тягне час.

— Той чоловік… — промовила вона тихо. — Певно, батько нашого малюка… Ти його не впізнала?

— Ні. А мала?

— Деміан Бранко, власник IT-холдингу, що працює у сфері кібербезпеки.

— Це мені взагалі нічого не дає, — знизала плечима.

— Люди кажуть… — Аня перейшла на шепіт, немов нас могли підслухати, — що він працює з усіма бандюками країни, яким треба злити дані чи зламати важливі файли. А вони, своєю чергою, роблять усе, що він їм накаже.

— Я все одно не розумію…

— Емі, ти знущаєшся чи що? — подруга різко підхопилася на ноги. — Та він зі своїми бандюками за сина нас із тобою з лиця землі зітре!

Я на секунду засумнівалася в адекватності подруги.

Добре, якщо подумати логічно. Батько немовляти — якийсь дуже крутий айтішник та мафіозі в одному флаконі. І що з того? Ми нічого поганого не зробили його синові. Не викрадали, не морили голодом. Навпаки — побігли в лікарню, врятували, ризикуючи всім. Так, поліцейські поводилися дивно, але це єдиний момент, який насторожив.

— Аню, ти перебільшуєш, — впевнено відповіла, видихнувши. Я втомилася, а ще стільки нових проблем навалилося. — Ніхто б нас не вбивав чи не катував. Не дев’яності роки, коли без суду й слідства тебе вивозили на смітник. Та й не думаю, що батько немовляти має розумову відсталість. Однозначно б розібрався в тому, що сталося.

— Емі, ти справді віриш, що зараз усе за законом робиться? — подруга нагородила мене суворим поглядом. — У цього Бранка дружина пропала прямо з пологового будинку. Перед носом охоронців, під камерами, але досі знайти не можуть. З його-то можливостями та грішми! А все через те, що вона мала коханця. І не одного. Гуляла, кажуть, страшенно. Жодного чоловіка не пропускала.

— Це Бранко тобі особисто розповів? — хмикнула недовірливо. — Чи місцеві плітки?

Руки самі потягнулися до чашки з чаєм, аби хоч якось відволіктися від почутих страхіть. Зробила ковток, примружилася.

— Емі, нам потрібно їхати з міста, — подруга ніяк не могла заспокоїтися. — Десь заховатися на місяць-другий, поки все втихомириться, а потім зможемо повернутися додому.

Я зітхнула, похитавши головою.

— Немає сенсу тікати, — граючись застібкою на кофті, відкинулася на спинку стільця й додала: — Вже й так наробили дурниць.

— І що ти пропонуєш?

— Живемо звичним життям, — знизала плечима. — Навчання, робота, квартира. Я спробую знайти ще якийсь підробіток, поки вагітного живота немає, а ти не панікуй завчасно. Можливо, я ще раз поговорю з мамою і… Стасом, — присоромлено замовкла.