Розділ 2.2.

— Швидше їдь, будь ласка, — тільки й змогла промовити, бо знала, що подруга права. Від сили малечі місяців п’ять-шість… Можливо, і більше. Не знаю, ніколи не мала справи з дітьми, щоб розумітися на такому. Старший брат досі не одружений, маленьких племінників, як Аня, не няньчила.

Подруга додала швидкості, але недостатньо.

— Швидше, — натиснула я, немов вона могла перемістити автомобіль силою думки.

Аня ображено показала кивком на дюжину машин попереду.

— Ми в заторі, Емі. Ти не бачиш? Треба було все ж швидку викликати, її хоча б пропустили…

Ще декілька мученицьки довгих хвилин — і все ж ми доїхали до лікарні. Подруга загальмувала біля входу, і я, не чекаючи, поки вона заглушить двигун, вискочила з машини, міцно притискаючи малюка до грудей.

— Допоможіть! — закричала я, забігаючи всередину приймального відділення. — Дитина, висока температура! — тільки й спромоглася повідомити.

Медсестра за стійкою підняла голову. Було помітно, що вона дуже змучена, втомлена. Напевно, важка зміна, бо людей біля ресепшена багато.

— Дівчино, це не дитяче відділення… — спокійно промовила медсестра. — Вам потрібно поїхати на вулицю…

Дідько. Я й не знала, що є велика різниця у лікарнях. Але ж вони зобов’язані надати швидку допомогу, чи не так? Боже, чому я так туплю?

— Та нема часу, — жалібно промовила я, ігноруючи невдоволення пацієнтів у черзі. — Немовля, знайшла у смітнику, температура, ледве дихає… — про найстрашніші побоювання змовчала. Крихітка не помре. Їй допоможуть. Обов’язково допоможуть.

Очі медсестри на мить шоковано округлилися, але вона швидко опанувала себе.

— Немовля, важке, — промовила вона по телефону, і вже за секунду з’явилися двоє лікарів. Один із них одразу підбіг до мене й узяв малого на руки.

— Що з ним? — запитав, поки ми буквально бігли до оглядового кабінету.

— Знайшла на вулиці… Гарячий, важко дихає, взагалі не реагує на звуки… — мій голос тремтів, але я змушувала себе говорити чітко.

— Скільки йому? — медсестра швидко навела на чоло немовляти інфрачервоний термометр.

— Телефонували в поліцію?

— Ні, одразу сюди, — я безпорадно зиркнула на Аню, що догнала нас слідом.

— Температура тридцять дев’ять і сім, — оголосила медсестра.

Лікар забрав стетоскоп від грудей крихітки.

— …сухі хрипи, схоже на пневмонію.

Він поглянув на нас із докором, немов це була наша вина, і скомандував медсестрі:

— Переносимо в реанімаційне! Треба терміново збити жар. Ви залишаєтеся тут, — наказав суворо.

Ми лише кивнули, навіть не намагаючись сперечатися. Усе, що зараз мало значення, — щоб дитина вижила.

Лікарі зникли з немовлям за дверима реанімації й залишили нас із Анею у коридорі, обморожених страхом і невідомістю.

— Чорт, — шепотіла Аня, перебираючи пальцями рукав куртки. — Чорт, чорт…

Я втомлено опустилася на лавку й схопилася за голову. Тільки зараз зрозуміла, як сильно тремтять руки. Очі пекло від сліз, серце билося, грозячись проламати грудну клітку. Як же страшно за крихітку…

Пройшло десять хвилин. Двадцять. Пів години.

Ми мовчки чекали, поки двері відчинилися й вийшов лікар.

— Стабілізуємо. Температуру вже знизили до тридцяти восьми й одного. Схоже, що дійсно пневмонія, але поки не скажу напевне. Дитина виснажена, зневоднена. Ви впевнені, що не знаєте, звідки він? Немовля явно не з бідної сім’ї, щоб так викидати його у смітник…

— Ні, — різко перервала його я. — Просто знайшли його…

Лікар глянув на мене оцінююче, але нічого не сказав. Лише кивнув і додав:

— Скоро прийде поліція. Вам доведеться пояснити, як усе сталося. І краще говорити правду.

Поліція… Ну, звісно. Хіба могло бути інакше?

Аня зітхнула й мовила:

— Чесно кажучи, я знала, що все так і закінчиться. Нам ніхто не повірить, — цокнула вона.

Ми сиділи під дверима реанімації під наглядом медсестри, наче особливо небезпечні злочинці. Навіть у туалет не відпускали.

Через п’ять хвилин у приймальне відділення зайшли двоє у формі. Молодий чоловік і жінка середніх років. Жінка одразу привіталася й поглянула на нас уважно.

— Хто з вас знайшов дитину?

— Я, — підняла руку, як у школі.

— Добре. Розкажіть усе з початку.

Я в деталях почала описувати свій шлях від батьківської квартири до смітника. Незнайомця в капюшоні, позашляховик…

Поліцейська уважно слухала, а її напарник записував щось у блокнот.

— Тобто ви ще додому до подруги зайшли? — поліцейська здивовано підняла брови.

— Ну так, — підтвердила.

— Для чого? Чому одразу не викликали поліцію?

— Не знаю, просто… — зніяковіло замовкла.

— Просто Емілія розгубилася, — замість мене відповіла подруга. — Не кожен день, знаєте, знаходить дітей у смітнику.

— І що було далі? Що ви робили з немовлям удома?

— Нічого такого… Я прийняла душ, подруга колисала його…

— А душ для чого? — голос поліцейської змінився зі спокійного на досить категоричний. Немов вона почала розмовляти з викрадачами, а не випадковими свідками.

— Бо промокла, замерзла…

— Так, усе, ви поїдете з нами, поки ми все перевіримо… — поліцейська різко підсумувала. — Дивні ви дівчата, треба розбиратися, як малюк потрапив до вас.

— Чорт, та ми не крали дитину! — не витримала Аня цього принизливого допиту. — Емі каже правду. Ми ніяким чином не хотіли нашкодити немовляті.

— Добре-добре, чого ви так нервуєте? У відділку в усьому розберемося.

— А що буде з малюком? — запитала я.

Лікар, що стояв поруч, відповів:

— Наразі він у безпеці. Його залишать тут на лікуванні, а далі… далі — опіка, соціальні служби. Якщо батьків не знайдуть. Хоча, це навряд чи.

— Нам треба давати на ноги, — прошепотіла Аня, поки поліцейські розмовляли з лікарями.

— Що? Ти здуріла? — паніка накрила нас із головою. Що вона задумала?