Розділ 2.1.

Емілія

— Емі, ти що… Що це за дитина? Ти вже народила чи що? — замість привітання подруга витріщилася на тихий клубочок у моїх руках.

Я ледве перевела дихання, настільки швидко йшла до подруги. Ноги гуділи, я вся мокра, а крихітна знайда тихо спала, посапуючи носиком. На диво, чи то від стресу, чи від того, що я буквально неслася до потрібної адреси, але малеча заснула по дорозі до квартири Ані й більше не плакала.

— Я в шоці! Як ти стільки часу приховувала вагітність?.. — ніяк не могла заспокоїтися подруга.

— Та це не моя дитина! Ти чого завелася? — на видихові перервала її паніку. — Немовля викинули у смітник. Я врятувала його й одразу прийшла до тебе, — прошепотіла, оглянувшись злодійкувато. Наче той чоловік у капюшоні міг слідкувати за мною.

— Ти серйозно? — ахнула вона. — Хто викинув? Де? Як таке можливо?

— Т-с-с… — я поглянула на обличчя крихітки, але її не злякав крик моєї подруги. Все так само спокійно спала. — Такими речами не жартують. Може, вже пропустиш погрітися?

— Ой, вибач мене, ворону, зовсім не про те думаю, — Аня відійшла вбік, дозволяючи увійти всередину. — Давай мені дитину. Роздягайся і швидко біжи в душ.

— А твоя робота? Ти ж запізнишся.

— Та яка вже робота, Емі? Тобі треба допомога. А я попрошу про лікарняний, збрешу, що живіт скрутило, з туалету вийти не можу. Не лишу ж я тебе одну. Ти мене вибач, подруго, але ти конкретно попала. З немовлям треба щось швидко робити. Ще не вистачало, щоб нас у викраденні дитини звинуватили.

— Скільки зі мною проблем… — видихнула, але все ж віддала немовля подрузі.

Нашвидкуруч роззулася, стягнула мокре пальто.

— Перестань, ти мені теж не раз допомагала. Так, дуй у душ, а я заварю чай.

— А що з немовлям?

— У мене двоє племінників. Я досвідчена няня, довірся мені, — підморгнула Аня. — А після душу будемо телефонувати в поліцію.

Я кивнула і поспіхом зникла у ванній. Гаряча вода обпікала шкіру, проте я не рухалася, даючи їй можливість змити з мене холод, втому і страх. Перед очима все ще стояв той смітник, де я знайшла дитину. Маленька, беззахисна, покинута, мов зламаний непотріб.

Я інстинктивно опустила долоню на свій живіт. У мене ще не прокинувся материнський інстинкт чи щось таке, але я точно знала, що захищу і свою крихітку, нікому не дам її образити.

Коли я вийшла з ванної, загорнувшись у рушник, Аня вже сиділа на дивані й колисала немовля. Малеча тихо сопіла, сховавши крихітні рученята під ковдрочку.

— Емі, у нього температура, — тихо сказала Аня, підводячи на мене стурбований погляд. — Не знаю, яка, бо навіть градусника вдома не маю. Але чоло гаряче. Емі…

— У нього? — перше, що мене здивувало. Це хлопчик? Бежевий пледик мало про що говорив.

— Так, у нього. Синьоокий хлопчик, і він, здається, буквально згорає від температури. Куди спочатку телефонуємо: у швидку чи в поліцію?

— У швидку, звісно, — відповіла я без роздумів. — Поліція зачекає. Головне зараз дитина. Не можна втрачати час.

Аня кивнула, погоджуючись, і обережно переклала малого на диван. Я ж підійшла ближче, нахилилася до крихітного обличчя. Малюк дихав важко, маленький ротик ледь прочинений. Долонею торкнулася його лоба — гарячий, наче розпечене залізо. Серце стислося від тривоги, температура явно була вищою за норму. Боязко погладила крихітні пальчики. Вони були такі маленькі, що ледь помітні нігтики здавалися майже прозорими. Як можна було викинути таке беззахисне маля? Невже у когось вистачило на це серця?

— Я викличу тоді швидку, — Аня почала набирати номер на мобільному.

— Краще їдемо самі. Твоя машина ж біля будинку?

— Так. Але ти впевнена, Емі? Ми ж можемо викликати швидку.

Я похитала головою.

— А якщо вони запідозрять, що це наша дитина? Або ще гірше — почнуть ставити зайві питання, і ми втратимо час? У лікарні принаймні одразу оглянуть, а далі вже розберемося. Ми нічого поганого не зробили. Пояснимо, як є.

— Гаразд, надіюся, додому ми не повернемося як викрадачки дітей у супроводі поліції та понятих, — невесело хмикнула Аня. Нашвидку накинула на плечі куртку, загорнула малюка тепліше й пройшлася по мені поглядом. — Ти так збираєшся їхати? Мокра і в рушнику?

Ой, точно, щось я туплю. Хвилююся за малого і про себе вже не думаю.

— А даремно, — відрізала подруга. — Про себе треба думати в першу чергу. Ти ж і сама захворіти можеш. Хочеш вагітною підчепити пневмонію?

— Так, ти права, — загальмовано промовила я. Я і сама не звикла до свого нового статусу.

— Емі, давай швидко, — Аня витягнула мене з роздумів. — Потім будеш літати в небесах.

Я ледве втиснулася в сухий спортивний костюм і пуховик, що знайшла у подруги. І вже за декілька хвилин ми мчали нічним містом. Я міцно тримала немовля, прислухаючись до його дихання. Воно було важким, гарячим. Малюк не плакав, не хникав, не лякався… Як-не-як, ми йому чужі. І це насторожувало ще більше. Йому до всього було байдуже, настільки мучився від жару.

— Тримайся, малий, — пошепки благала я. — Ми вже їдемо…

Аня мовчала, стискаючи кермо білими пальцями. Ми обидві знали: тепер усе залежить тільки від лікарів. Ми ніяк йому не допоможемо.

— Судом немає і вже добре, — сухо прокоментувала подруга. — У племінника колись були, то сестра ледь не посивіла від страху.

— Не каркай, Ань. У малого все буде добре. В лікарні зіб’ють температуру, і йому стане краще.

— Дай Боже, дай Боже… — відповіла вона, додаючи швидкості.