Розділ 1

Емілія

— Мам, я вагітна, — промовила дуже тихо, завмерши на порозі кухні.

Вдих і видих.

Як же страшно.

Здавалося, в одну мить час навколо зупинився, не лише моє серце.

І що ж вона скаже?

Але мама не поспішала хоч якось реагувати на моє зізнання. Вона взагалі не дивилася на мене й продовжувала поратися з тістом, наче різко оглухла.

— Мам? — ще одна тиха спроба достукатися.

— Що з тобою, Еміліє? — нарешті мама звернула на мене увагу. — Чому ти не роздяглася? — зморщилася з огидою й повільно провела поглядом від мокрого волосся, з якого стікали краплі води на пальто, до моїх ніг у теплих шкарпетках.

Ну що ж.

Мені не звикати. Мама завжди ставилася до мене дуже прискіпливо. А сьогодні, як навмисне, морально тиснула ще більше.

— Потрапила під дощ, — пояснила, видавивши фальшиву усмішку. — Що смачненького на вечерю? — боязко перевела тему на щось нейтральне. — Я голодна, як ведмідь грізлі, — продовжувала всміхатися, відкриваючи холодильник. Дістала коробку з апельсиновим соком і наповнила склянку. Зазирнула під рушник, яким була накрита велика тарілка в центрі столу. — Пиріг буде? — із захопленням підняла голову й подивилася на маму. — З картоплею… Ммм…

— Уже є перший, готовий, — мама кивнула на тацю з випічкою. — Будеш? — сухо поцікавилася.

— Буду, я після університету ще не їла, — я взяла пухкий шматок із картопляною начинкою і зробила пристойний надкус. Застогнала від смаку найніжнішої начинки й сіла на стілець, підсунувши тарілку з випічкою ближче до себе.

Найкращий спосіб забути про неприємності — заїсти їх. Тільки мою проблему так легко не забудеш.

Мама налила в чашку ще гарячого чаю і поставила переді мною.

— Смачного, — побажала вона так само беземоційно, повернувшись до тіста. — Еміліє, ти про щось хотіла поговорити?

Наступний шматок став поперек горла. Я проковтнула його з великими труднощами.

— Проблеми в університеті? — сівши поряд, запитала вона категорично. — В ансамблі? Що ти вже встигла наробити?

Там якраз усе нормально. Проблеми в іншому — ще й які.

— Ні, — я повела плечем, не наважуючись зазирнути в її очі, які вже з майбутнім осудом дивилися на мене.

— А що тоді?

— Я… я… У мене дещо сталося… І добра, і погана новина водночас…

— Та не тягни ти вже кота за хвіст! Що сталося? — мама не витримала мого довгого вступу.

Я перелякано здригнулася, наче від ляпаса, і все ж тихо прошепотіла:

— Я вагітна.

— Що?

— Я вагітна, мамо. Певно, що вже місяць.

— Що ти сказала?

Втретє я повторювати не ризикнула. Втиснула голову в плечі й очікувала смертельного вироку.

— Ти що сказала?! — голос матері розірвав повітря, наче постріл.

Я відставила пиріг і прикусила губу, щоб не заплакати. І так вистачає нервів.

Мати зблідла. Її ніздрі роздулися, губи скривилися в гримасі презирства.

— Тільки не це… Ти серйозно? Чи це якийсь дурний жарт?

— Так, мамо. Я тільки сьогодні дізналася.

Тиша. Мама дивилася на мене й мовчки сканувала, немов очікувала, що я розсміюся і переконаю її в протилежному.

— Еміліє, це ж кінець, — промовила вона врешті приречено. — Кінець усьому. Життю, майбутньому. Твоїй кар’єрі кінець, — широко жестикулювала. — Кому ти потім потрібна з дитиною? Усі дівчата поїдуть виступати за кордон, а ти залишишся пелюшки міняти. Цього літа розпочинається тур Європою. Що ти собі думаєш?

— Мам, але це ж не балет чи модельний бізнес. Це всього лише танці. Я візьму відпустку. А після пологів повернуся в ансамбль. Чому ти робиш із цього катастрофу?

Відсутність будь-якої підтримки добила мене. Я не сподівалася, що мама мене зрозуміє. Але вона навіть не хотіла вислухати.

— Оце виростила на свою голову! Ти ганьбиш мене, розумієш? Ти… з усіх людей, моя донька… без чоловіка, без освіти… Заганяєш мене в могилу. Хто батько?

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Колупаючись у нігтях, промовила:

— Стас. Але він… він не хоче… Він відмовився від мене…

— Ти ще й вибрала такого ж невдаху, як сама! Боже, яка ганьба. Люди, що ж робиться… Чим ти думала? Чим ти думала, коли лягала під нього?

— Я кохала його. Думала, що і він мене теж…

Мама рвучко схопила мене за зап’ясток, стискаючи до болю.

— Забирайся з мого дому! Ти мені більше не донька. Я не хочу тебе знати.

— Мам, прошу, я не маю куди йти… — промовила жалюгідно. — Не проганяй мене, будь ласка…

— Мене це не хвилює! Телефонуй Стасові, подругам, соціальним службам. Мені байдуже. Головне, щоб я тебе більше не бачила.

— Хоча б на час вагітності… Можна я залишуся? Будь ласка.

— Дев’ять місяців терпіти тебе та твого байстрюка? Ні, дякую.

— Або вісім, — жалюгідно додала, не знаючи навіщо.

— Що?

— Ти ж сама казала, що я народилася восьмимісячною. Я можу теж раніше мамою стати…

— Та хоч за п’ятнадцять хвилин народи! Це вже не мої проблеми. Я не дозволю, щоб сусіди показували на мене пальцем!

Вона різко відступила від мене, наче від страшної зрадниці.

— Іди. За речами завтра зайдеш. Сьогодні не дій мені на нерви.

Я стояла, ніби мене тільки-но вдарили. Потім повільно кивнула, розвернулася й вийшла…

Холодний осінній вітер одразу вдарив у обличчя, обпалюючи сльози на щоках. Сиро, морозно. Дощ уже перестав падати, але мокре волосся та одяг не допомагали зігрітися. Тремтячими пальцями я знайшла номер університетської подруги й набрала її.

— Аня, привіт. Можна, я в тебе сьогодні переночую?

— Щось сталося? Подруго, ти що, плачеш? — донеслося з іншого боку слухавки.

— Мене мама вигнала.

— Знову посварилися?

— Я вагітна, Анют, — схлипнувши, зізналася я.

— Ой, подруго… Я можу тобі лише поспівчувати.

— Співчувати не потрібно, — проковтнула важкий клубок у горлі. — Приймеш на ніч?