5. Не китайський чай

Міла

— Мамо, а ти не можеш ще побути?

Олежик дивиться на мене своїми темними очима-перчинками, а я тримаюся з останніх сил. Часто кліпаю й зиркаю на Пилипа. Він стоїть, опустивши голову, кулаки його стиснуті до побіління. Йому теж боляче.

Ми залишилися втрьох, Марта і Євген поїхали. І зараз саме та найважча мить прощання, яка щороку викликає біль у серці.

Олежик заплакав ще чотири роки тому, в наше перше прощання. Я вперше заплакала через рік, три роки тому. Відтоді ми плачемо обоє.

Знову зазираю в його прекрасні великі очі, й мій власний зір заволікає пелена сліз.

І тут мене обухом по голові вдаряє думка: а чому це ми обоє повинні плакати? Чому я повинна покладати розв'язання цієї проблеми на Пилипа? Він може ще роками «телитися»! А я маю страждати? Ну вже ні.

— Олежику, знаєш, — роблю глибокий вдих, — я не можу сьогодні залишитися, але… Але тобі не доведеться чекати ще рік. Я обіцяю, що щось вигадаю, і ми бачитимемося частіше!

— Справді?

Похнюплений маленький носик задирається догори, вже вологі оченята раптом світяться надією. А руки тягнуться до мене, міцно обіймають за шию.

— Справді, — обіцяю, обіймаючи у відповідь.

Піднімаю очі, а Пилип дивиться на мене. Так дивиться, ніби хоче потримати мене за горло. Ну й пішов він.

— Олежику, по маму таксі приїхало, — глухо заявляє.

— А можна ми проведемо її на вокзал? Коли до мого однокласника Вадика приїжджають дідусь і бабуся, вони з татом і мамою їх постійно везуть на вокзал! Можна, мамо?

— Золотко, не треба… Ми тільки більше плакатимемо, — стараюсь усміхатися й не хлюпати носом. — От побачиш, не зогледишся, як побачимося знову!

Я обіймаю його наостанок, цілую в лобик і швидко надіваю окуляри. Пилип хапає мою валізу і волочить її за нами, доки ми з Олежиком прямуємо до авто, тримаючись за руки.

Останні обійми, останні поцілунки. Олежик стоїть у хвіртці й чекає, доки я всідаюся. Пилип кладе мою валізу в багажник, зазирає до мене на заднє сидіння автомобіля і тихо сичить:

— І що ти наобіцяла?

Я зазвичай стримана, але в цій ситуації відповідаю таким самим сичанням:

— Ти сам мене у це втягнув, я прив’язалася до твого сина і полюбила, тож тепер не скаржся! Поговоримо потім.

Він розтуляє рота, щоб ще щось сказати, але я не збираюся слухати, кладу руку йому на груди й буквально виштовхую з авто. Востаннє махаю рукою Олежику і ляскаю дверцятами. 

Саме ця мить найважча. Я широко усміхаюся, зусиллям волі цементую на обличчі усмішку, щоб саме її бачив Олежик, доки таксі віддаляється. І щойно воно повертає за ріг вулиці, я затискаю рота обома долонями. Стогну, щоб не кричати.

Здається, таксист зиркає на мене у дзеркало заднього виду — не бачу, та відчуваю його погляд на собі.

Десять днів. Якщо порахувати, за ці чотири роки я провела з Олежиком якихось десять днів. Яка дурничка! Але як моє серце прикипіло до нього! Бо й одного дня досить, якщо хочеш бути мамою, але ця мрія тепер нездійсненна.

Я виходжу з таксі під своєю сірою дев’ятиповерхівкою. Тримаю спину рівно, аж доки не заходжу до квартири. Й лиш тоді знову даю волю сльозам.

Добре, що Злата на роботі й мої завивання чують тільки холодні стіни. Я плачу за Олежиком, який насправді ніколи не стане моїм сином. Плачу за малюком, якого я колись втратила на тридцять четвертому тижні вагітності. Я хотіла назвати Павлусем. Плачу, бо мені ні з ким навіть зараз розділити ці сльози. Можна було б зателефонувати батькам, але тоді доведеться втішати маму, у якої підскочить тиск, а тато взагалі тільки кахикне і втішить мене сухим «не плач, все буде добре».

Я виплакую всі сльози, які знаходжу, а тоді човгаю до холодильника. Дістаю з морозилки відерце морозива, яке припасла для таких випадків.

Решту вечора я проводжу з цим морозивом, доки відерце не порожніє, а мої очі не опухають від сліз.

Зранку мені треба їхати у свою кав’ярню, тож мушу пів години вмивати лице холодною водою, щоб набряк трохи зійшов. Настрою зовсім немає, але робота — помічний варіант для таких випадків.

На щастя, якраз субота, клієнтів чимало. До вечора я ледь волочу ноги, і та сама картина повторюється в неділю.

Повертаючись додому пізно ввечері, застаю майже цілковиту тишу — її прорізує тільки звук періодичного похропування зі спальні Злати.

Для чаювання вже пізно, але після емоційних і стомливих днів чай з мелісою — те, що мені потрібно. Добре, що Злата спить, інакше вже кепкувала б, мовляв, як це — майстриня чайних церемоній п’є звичайний чай з супермаркету, не улун і не пуер!

Ставлю чайник і заварюю чай прямо в чашці, коли бринькає смартфон — прийшло повідомлення у вотсапі. Від Пилипа.

— Сваритися будеш? — бурчу і нехотя відкриваю повідомлення.

На мій подив, там не претензії.

«Є місце на новий набір в автошколі. Приходь у вівторок на сьому вечора. Заодно поговоримо. Надсилаю адресу».