4.2.

— Я відчиню, — кидаюся не просто до дверей, хоча міг би натиснути одну кнопку і впустити батьків, ні — я біжу прямо до воріт.

Мої батьки не знають про аферу з Мілою. Звісно ж, Олежик розповів їм ще кілька років тому, що до нього на день народження приїжджала мама. Тоді мій тато поплювався й поматюкався, а мама тільки зітхнула, похитала головою. Я запевнив їх, що це лише візити раз на рік, суто заради Олежика. Більше з батьками ми цю тему навіть не піднімали — вони знають, яка болюча для мене кожна згадка про Людмилу, та й самі її не люблять згадувати.

— Мамо, тату, привіт, — захеканий, відчиняю ворота перед ними, але впускати не поспішаю.

— Привіт! Ми не зарано? — мама обціловує мене в обидві щоки. — Олежик вже не спить?

— Не спить.

Тато плескає мене по плечу, норовить просунутися на подвір’я, але я його притримую.

— Зачекайте. Маю пояснити вам…

— Дідусю, бабусю, ходіть! Мама приїхала!

Повертаю голову й бачу Олежика, який вискочив на поріг.

— Приїхала, — бурчить батько чи то запитально, чи то ствердно.

— Це не Люда, — шепочу й ловлю на собі два здивовані погляди. — Нічого не запитуйте, поясню все пізніше. Її звати Міла, при Олежику називайте Милою. Він думає, що вона — його мама. Поводьтеся так, ніби знаєте її. Будь ласка.

У тата очі лізуть на лоба, у мами відвисає щелепа.

Пропускаю їх нарешті на подвір'я, а Олежик біжить назустріч. У руках моїх батьків повно торб з подарунками для нього і сільськими презентами для мене. Вони обіймають внука, одразу всовують йому в руки коробки.

— Вітаємо, наш дорогий! Будь завжди щасливим і здоровим…

Тато й мама перебивають одне одного, сиплючи привітаннями. Олежик сміється й веде їх у дім.

Я не встигаю зайти першим, тож тільки з-за їхніх спин бачу цей момент. Дурний і важкий момент. У першу чергу важкий для Міли.

Вона стоїть там, де й стояла. Безпорадно глипає на мене, тоді — на моїх маму й тата.

У будинку западає раптова тиша. Чути, як бурчить мій живіт і котиться коту під хвіст моя божевільна ідея найняти синові маму.

— Мила, — обережно порушує тишу моя мама і йде до Міли, розціловує в обидві щоки.

Тато кілька секунд мнеться на одному місці, а тоді робить те саме.

— Д-дуже рада в-вас бачити, — голос Міли тремтить.

Її зіниці нервово метаються туди-сюди, до щік все не повертається рум'янець. Вона здається такою маленькою і наляканою, що мені не просто хочеться її втішити, не просто стає її шкода. Ні, це дещо глибше. Мене зжирають докори сумління.

Бідна дівчина. І я придурок, який поставив її в таку ситуацію.

Все, що я можу вдіяти в цю мить, — це підійти і якось її підтримати.

Те й роблю. Стаю поруч, ледь обіймаю її за плечі. Цей рух дається важко — ніби не маю на нього права. Не пригадую, чи взагалі коли-небудь її торкався.

Міла сіпається, дивиться на мене, і я їй усміхаюся — силувано, але сподіваюся, що хоч трохи втішливо.

— Олежику, час задувати свічки на торті! — я виголошую це перебільшено урочисто, ще не зовсім заспокоївшись.

— Я вже вигадав, яке бажання загадаю! — серйозно заявляє мій син.

Навколо торта починається метушня — запалення й задування свічок, дегустація з приготуванням чаю, і все це — під веселе тріскотіння Олежика. Він не замовкає, говорить то з «мамою», то з дідусем і бабусею, а здебільшого заволікає у розмову всіх. За всім цим зовсім немає часу з’ясовувати стосунки.

Доки Олежик зосереджено розпитує бабусю й дідуся, коли знову в лісі будуть гриби й можна приїхати їх збирати (це наша маленька сімейна традиція), Міла кудись виходить. Йду за нею і зупиняюся біля дверей ванної, помітивши з-під них світло. Чекаю.

Вода шумно ллється з крана, а тоді різко замовкає. Клацає замок у дверях, і Міла нарешті показується. Ще бліда, але принаймні не заплакана. Бо я вже боявся, що вона там сльози ллє.

— Вибач, — виривається в мене. — Я не знав, що так вийде.

Вона здіймає брови, ніби здивована почутим. Шепоче:

— Що ти сказав батькам? Що вони подумали?

— Ще нічого суттєвого, але я їм потім усе поясню. Я не знав, що Олежик їх запросить сьогодні. Вони мали приїхати в неділю.

Міла киває, хоче пройти повз, але я ловлю її зап’ястя.

— Зажди. Точно все нормально?

— Не нормально, — повертає лице до мене. — Вся ця ситуація взагалі не нормальна. Але дякую, що спитав. Бо мені вже здавалося, що ти не бачиш очевидного.

Вона хоче вирвати руку, та я притримую.

— Мою маму звати Марта. Тата — Євген. Просто щоб ти знала. 

Відпускаю її зап’ястя і, ненароком мазнувши по ньому поглядом, помічаю червоний слід. От, навіть цим завдав їй болю.

Знову це паскудне відчуття неправильності всього, що відбувається. Відчуття, ніби я катую дівчину.

Міла йде, а я ще стою кілька хвилин. Так і не впоравшись з тим, щоб привести думки до ладу, повертаюся до кімнати.

Ми снідаємо всі разом, і батьки дивують новиною — вони приїхали з ночівлею, залишаться до завтра. Всі наші плани про похід у кіно і торговий центр доводиться скасувати, але Олежик не засмучується. Навпаки. Мій син веселий і втішений як ніколи.

Не пам'ятаю, коли взагалі бачив його таким. Він окрилений, пурхає від щастя в оточенні найрідніших людей. Здебільшого ми з ним удвох, а коли я не з ним, він з пані Валентиною. Дідусь з бабусею приїжджають нечасто, «мама» — раз на рік. Звісно ж, Олежик радий.

Я телефоную пані Валентині, запрошую її до нас. По обіді ми з татом розпалюємо мангал, робимо шашлики. Міла готує овочі для гриля, мама з пані Валентиною сервірують стіл на терасі.

На якийсь час я навіть забуваю, що ця сімейна ідилія — наполовину фарс. Аж доки мені про це не нагадує мама. Вона підходить, коли я чаклую біля шашликів, і тихо запитує:

— То Міла — твоя дівчина, і ти сказав Олежику, що вона — його рідна мама?

— Що? — дивуюся з маминих висновків. — Ні, Міла мені не дівчина. Але так, він думає, що вона його мама. Він потребує мами, тому я це й зробив.