4. Сюрприз

Пилип

У Міли червоні очі, коли виходить зі спальні Олежика. Щоразу те саме. Вперше, коли зауважив, то спитав, у чому причина її сліз. А вона подивилася вовком на мене тоді й пробубніла під ніс щось дуже схоже на «ідіть ви». Після того я не запитую.

— У мене не твій пуер, — відвертаюсь і йду на кухню, — але пахне гарно.

Чайну церемонію Міла так і не влаштувала в цьому домі, але ми з нею щоразу п'ємо чай, коли Олежик засинає. Позаминулого року вона вже не бундючилася на мене, тож навіть розповіла про те, як навчилася  проводити традиційну чайну церемонію і додумалася заробляти на цьому. Я тоді надіслав її контакти кільком знайомим, які люблять такі витребеньки, і дружина одного замовила на день народження послуги Міли.

— Зелений з жасмином і білим виноградом? — чую, як Міла робить глибокий вдих за моєю спиною.

— Ого, — повертаюся, — нюх професіоналки?

Вона невиразно стенає плечима. Сідає на диван.

— Ні, — усміхається, і в блакитних очах мелькають відблиски — так сонце відбивається у морській гладіні. — Просто Злата такий нам додому купила.

Злата — це її сусідка. Язиката і шумна. Я ледь її витерпів, коли минулого року прикручував їм дверцята шафок на кухні, а вона без кінця щось кудкудакала над вухом.

Інша річ — Міла. Вона тиха. Спокійна. Ну, якщо не злити її. Ми можемо годину чи дві пити чай, майже ні про що не говорячи. Чудово ж.

— Пилипе, я хотіла поговорити…

О, на, маєш.

— Про що? — сідаю на м'яке крісло, беру свою чашку.

— Олежик уже такий дорослий… Він більше не віритиме нам.

Мені спазмом зводить шлунок. І серце.

Знаю. Я вже десь пів року помічаю, що в Олежика з'являються запитання, на які я не можу відповісти.

— І що пропонуєш?

— Я? Це я маю пропонувати? — дивується вона.

— Ну ти ж цю розмову завела.

Міла ставить чашку на стіл, гримає нею.

— А якби я не завела, то що? Ти й далі ігнорував би?

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих. Сподіваюся, що вона правильно зрозуміє моє мовчання і відчепиться. Але де там!

— Просто якщо вже все так закрутилося, — веде далі, — й Олежик хоче мене бачити частіше, може… Може, мені «приїжджати» хоча б двічі на рік?

— Що? Це виключено!

— Чому?

— Просто дотримуймося угоди. Я все владнаю.

Міла загалом приємна особа, але навіть її я не згоден терпіти частіше, ніж раз на рік.

Вона дивиться на мене спідлоба якийсь час, мовчить. Вже радію, що розмова завершена, як раптом чую:

— А ти не пробував… ну… знайти Олежику нову маму? В сенсі собі… дружину?

— Ще чого! — фиркаю. — Я більше в цю петлю голову не засуну.

— Але що тоді нам робити? — вона розводить руками.

— Нам — нічого. Ти робиш те, про що ми домовилися, от і все. Я в будь-який момент готовий ввести за це гідну оплату, як і пропонував одразу.

Міла закочує очі під лоба. Випиває свій чай одним духом.

Мене не покидає відчуття, що вона зараз багато всього хоче сказати. Але тільки важко сопе, дивиться будь-куди, лиш не на мене.

От і добре.

Чотири роки тому у хвилини слабкості я висповідався їй так, як навіть отцю Всеволоду перед Великоднем не сповідаюся. Але більше цього повторювати не збираюся.

Коли сім років тому мене з трирічним сином на руках покинула жінка, на яку я молився, я твердо постановив: більше жодну в душу не пущу.

— Я стомилася. Хочу вже спати, — несподівано заявляє Міла.

Зазвичай ми довше чаюємо. Ну й нехай, мабуть, на сьогодні розмови вичерпані.

— Можеш іти лягати в спальні. Я перестелив постіль. Ляжу, як завжди, тут на дивані.

Вона киває, підводиться і заносить свою чашку в посудомийку, перш ніж піти.

— Добраніч, — каже тихо перед дверима в кімнату.

— Добраніч.

Я не розкладаю диван. Як завжди, мощуся на ньому згорбившись, щоб не відсовувати столика, не порушувати симетрію кімнати. Не люблю змінювати те, до чого звик. Навіть у дрібницях.

Сьогодні, однак, мені як ніколи незручно. Кручуся на один бік, на інший. Під пледом жарко, без пледа холодно. Незручно. Одяг зіжмакується на мені й муляє. Треба було вдягнути іншу футболку і штани.

Почортихавшись стиха, я підводжуся і тихенько йду у свою спальню. Там тихо. Стукаю, але Міла не відгукується, тож прочиняю двері й заходжу.

Приліжкову лампу не вимкнула, жовте світло наведене на ліжко як прожектор. Міла спить на боку, обійнявши ногами й руками ковдру. Вона у коротенькій нічній сорочці — аж настільки коротенькій, що ніц не ховає м’якого вигину стегна. Хочу чи не хочу, а погляд повзе від краю нічної сорочки до коліна Міли й нижче, на струнку гомілку, аж доки не перечіплюється за пальчики з темним манікюром.

От чорт.

Відвертаюся до шафи. Похапцем шукаю одяг і вибігаю з ним у вітальню.

І що я взяв? У руках не футболка й піжамні штани, а шорти й сорочка.

Кидаю їх на крісло, вимикаю світло і знову лягаю спати в чому був.

Мені здається, що я взагалі не сплю, а тільки кручуся цілу ніч. Тому з подивом зауважую, що не можу розліпити повіки, коли дзвенить будильник. Я навів його на восьму.

Швидко вскакую з місця, біжу у ванну вмити лице холодною водою. А потім, доки всі ще сплять, тихо виходжу з дому. Треба забрати торт у кондитерській неподалік.

Я не заводжу авто, швидко йду пішки. Кондитерська працює з восьмої ранку, і торт мене вже чекає. Цього року я замовив його у боксерській тематиці — з декором у формі червоних рукавиць і чемпіонського пояса.

Ранок прохолодний і свіжий. Доки йду назад, голова провітрюється. Вчорашній паскудний настрій потроху змінюється на передчуття гарного дня. Все-таки у мого сина день народження. Йому вже десять. Все інше потім, сьогодні — святкувати.

— Ви вже попрокидалися? — охаю, зайшовши в дім.

Я очікував, що ще буде тихо, але вже чую сміх Олежика і Міли. Вони на кухні, весело розмовляють за столом. На сковорідці щось шипить — певно, Олежик знову попросив грінки. 

— Я розбудив маму, бо ж вона не спати до мене приїхала! — мій син усміхається широко.