3.2.

Олежик летить до мене, широко розставивши рученята. Руки. Вже руки, а не рученята. Господи, як він виріс за рік!

— Олежику, — з губ спурхує його ім’я, а більше нічого сказати не можу.

І чому я щоразу плачу? Він же мені не син. Я ж не мама. Чому я плачу?

Роблю кілька кроків йому назустріч, зогледітися не встигаю, коли опиняюся в обіймах. З кожним роком ці обійми міцніші й міцніші, руки в Олежика сильніші й сильніші.

Він так налітає на мене, що аж перекручує на місці, знову опиняюся лицем до Пилипа. У його погляді зажура. Певно, думає те саме, що і я. Про те, як жорстоко ми чинимо.

— Мамо, як ти долетіла і доїхала? А я знав, що ти раніше будеш! У нас сьогодні не було боксу, наш зал виселяють!

— Виселяють? — ми з Пилипом вигукуємо це одночасно.

— Як це виселяють? — бурчить він. — І що тепер? Чому мені тренер не зателефонував?

— Там якісь труби прорвало! — пояснює Олежик.

Він не випускає мене з рук, так і тримається за мене, доки йдемо в дім. Розповідає про халепу в напівпідвальному приміщенні, де тренується. Виявляється, вчора в будинку сталася аварія, зал затопило, треба ремонт. Тренер шукатиме нове приміщення поблизу.

— І як це тепер владнати? — Пилип не перестає бубоніти під ніс. — Цей зал навпроти школи. А якщо тренер не знайде нового так близько? Якщо доведеться тебе возити після уроків в інше місце…

Ми його не слухаємо. Олежик вже тягне мене у свою кімнату, щоб щось показати.

— Це тобі! — у його руках з’являється фетрова іграшка — блакитний котик завбільшки з долоню. — Це ми на дизайні і технологіях у школі робили. На день мами. Я хотів тобі надіслати посилкою, але тато сказав, що іграшка не зіпсується, зачекає, доки ти приїдеш…

Беру котика, та ледь його бачу через новий наплив слід.

Це нестерпно.

— Милий мій, дякую! — видушую з себе.

Я обіймаю Олежика в пориві розчулення, і обійми ці… щирі. У такі хвилини я й справді почуваюся мамою.

Нехай буде так. Правда в тім, що це потрібно не тільки йому, а й мені.

— Розкажи мені, — беру лице хлопчика у долоні, — як твої тренування? Подобається? А до нового навчального року готовий?

Ми з ним влаштовуємося на пухкому килимі біля його ліжка і говоримо не замовкаючи. З вуст Олежика одна за одною випурхують історії про кумедні ситуації на гуртку з боксу, про нові синці і про старі, які загоїлися, про школу і друзів, про те, куди вони з татом їздили, що бачили, про те, які мої подарунки йому найбільше сподобалися (звісно ж, не мої, це Пилип організовує сину «посилки від мене»). Здається, Олежик навіть вдихнути зайвий раз не встигає — хоче наговоритися, хоче розповісти все-все.

Коли я опинилася у цьому домі вперше, розмова йшла далеко не так просто. Олежик соромився, ховав оченята, зиркав боязко, ніби чекав, що я от-от зникну, як марево. Він тоді попросив, щоб я вкладала його спати й заснув, міцно тримаючись рученькою за мої пальці. Я сиділа і плакала.

Злата має рацію, я завжди плачу. За ці дні я виплакую більше сліз, ніж за решту року.

Але й стільки тепла, скільки відчуваю за ці дні, не отримую впродовж всіх інших днів.

— Ходіть обідати, — в кімнату зазирає Пилип. — Приїхала доставка.

Під час моїх візитів ми харчуємося переважно ресторанною їжею, іноді я що-небудь готую на прохання Олежика. Пилип уміє готувати гречку, рис, макарони й похідні від них, як сам жартує, але «для гості краще замовити щось різноманітніше».

— Ти знову замовив цю жирну свинину! — кривиться Олежик і несхвально хитає головою.

— Це свиняча рулька, — Пилип лагідно тріпає сина по волоссю. — Не хочеш, то бери салат, вареники, деруни, котлети по-київськи. На столі повно всього.

— Мам, а спечемо потім кекси? Такі, як ти завжди робиш!

— Обов’язково.

За вечерею розмови й далі не стихають, тільки тепер успіхами Олежика ділиться не тільки він сам, а й Пилип. Зауважую гордість у татовому голосі, коли йдеться про перше місце на шкільних змаганнях з бігу і відзнаку за участь в міжнародному конкурсі з інформатики.

— Я вже в п’ятий клас іду! — Олежик дере носика з гордістю. — Буде більше всього. Я чув від старших хлопців, що в школі нас тепер частіше возитимуть на екскурсії. А ще біля школи відкрилася студія танців, там набирають і хлопців, і дівчат. Мамо, а ти які танці танцюєш?

Ми з Пилипом переглядаємося. Досі Олежик про це не запитував.

— Синку, я ж тобі розповідав. Мама займається сучасними танцями, вона виступає в шоубалеті, а ще ставить танці на різні виступи для зірок…

— А для Дуа Ліпи ставиш?

Я розгублююся на секунду, а тоді, сміючись, запитую:

— А ти слухаєш Дуа Ліпу?

— Я — ні. Але у неї якась пісня… — Олежик морщить носика. — Дівчата в класі постійно тіктоки з нею дивляться!

— Ого. Не знала, що дев’ятирічні дівчата дивляться тіктоки…

— Мамо, ну ти як бабуся! У бабусі в селі немає малих дівчат, то вона не знає! Але ти ж з Америки!

Він так виразно округлює оченята, з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую і пирхаю в кулак. Пилип теж сміється, давлячись своєю рулькою.

— Мамо, а ти можеш приїжджати частіше? — випалює Олежик. — Або мене до себе в гості взяти? На наступних канікулах!

І тепер ми з Пилипом давимося вже обоє. Кахикаємо синхронно, відводячи очі.

— Синку, поговоримо про це іншим разом, у мами дуже завантажений графік, — відповідає замість мене Пилип. — Краще розкажи мамі, як ми з тобою їздили минулого тижня на озеро…

Олежик хнюпиться, але ненадовго, вже за кілька хвилин жвавішає і продовжує свою веселу тріскотню.

Після обіду ми з ним сидимо на терасі, він показує мені, що нового з’явилося на подвір’ї. До вечері печемо кекси, а після вечері дивимося всі втрьох мультфільм.

— Посидиш біля мене, доки я засинатиму? — просить мене Олежик як завжди.

Він хвалиться, що давно засинає сам, тато його не вкладає. Але я — інша річ. Мене йому треба.

Що точно не змінилося за ці роки, це те, як Олежик засинає, — швидко і міцно. Тримаючись за мою руку.