3. Знову разом

Тепер

Міла

Я відкриваю на смартфоні фото і кілька хвилин його розглядаю. Олежик з букетом квітів ще такий маленький, Пилип позаду нього зі щирою усмішкою, а я — з натягнутою. То був для Олежика перший дзвінок, а для мене — перший вихід у люди в ролі його мами. Мене тоді з'їдало почуття провини набагато сильніше, ніж зараз.

Зараз я звикла. 

— Зібралася? — чую позаду голос Злати.

От-от моя подруга і сусідка по квартирі виголосить традиційну напутню промову (мозкоправство) — без цього моє тридцяте серпня останні чотири роки не обходиться.

— Збираюся, — відкладаю смартфон і підступаю до дзеркала, щоб нафарбуватися.

Я завжди їду до Олежика у своєму найкращому одязі і з бездоганним макіяжем. Як-не-як, мама з Америки.

— Може, ти захомутала б уже татуся і перестала їздити на цей щорічний концерт, а там і залишилася?

Ну ось. Я чую це щороку.

— Ти знайшла собі нову сусідку? То так і скажи.

— Знаєш же, що ні!

— Тоді припиняй. Між нами з Пилипом тільки угода.

— З якої ти нічого не маєш. Ну, крім нової кавомашини й розхитаних нервів, бо щороку після цих візитів плачеш. Що, до речі, тепер попросиш у нього? Може, хай тобі чимось з бізнесом допоможе?

— Чим? Купить у мене сто чашок кави, щоб я без проблем оплатила оренду?

Кілька місяців тому я здійснила давню мрію — відкрила свою маленьку кав’ярню. Злата каже, що це лише напівмрія, бо ж насправді спочатку я хотіла відкрити чайну. Але чай більшість п’є вдома. Кава — інша річ. А оскільки це я лише за покликанням майстриня чайних церемоній, за професією ж бариста, тож все-таки кав’ярня переважила на шальках терезів.

— А чом би й ні? Або використай його чоловічу силу — нехай приїде нам дверцята шафок на кухні попідкручує.

— Це я просила його минулого року.

— Але дверцята знову розхитані!

— Зателефоную хазяйці квартири, нехай лагодить. Орендну плату підняла, а меблі як були поламані, так і залишилися.

Ми зі Златою винаймаємо цю квартиру вже сім років. Я зустріла її, свою шкільну подругу й однокласницю, випадково якраз у найважчий період життя — коли поставила крапку у своєму дворічному шлюбі. Вона шукала житло, я шукала житло — так ми й об’єдналися, поселилися разом. І судячи з того, що ні в неї, ні в мене на особистому фронті не видно позитивних змін, разом можемо і постаріти. 

— Окей, що ще тоді можна в нього попросити… Що треба двом тридцятиоднорічним жінкам, які не мають ні свого дому, ні автомобілів, ні чоловіків? — Злата, видно, не збирається йти з моєї кімнати, залазить з ногами на ліжко, міркує вголос: — О, може, ти заробиш у нього квартиру?

— Він не настільки багатий, — закочую очі під лоба, — щоб купити нам квартиру. Я попрошу те, що в його професійних силах.

Доки подруга не продовжила сипати запитаннями, я хапаю косметичку, розвертаюся і вибігаю з кімнати, на ходу докинувши:

— До післязавтра!

Мене, як завжди, охоплює мандраж, доки їду в таксі. Завтра Олежику виповниться вже десять. Цікаво, як він змінився за цей рік? Подорослішав, мабуть, і знайшов нові хобі. На Різдво він писав, що відрощує волосся, а коли вітала його з останнім дзвінком, заявив, що записався на бокс.

За ці роки, здається, я стала такою самою божевільною, як Пилип. Не просто підіграю його дурній ідеї, а навіть доповнюю її. Сама запропонувала кілька разів на рік писати Олежику… Що ж буде, коли він стане достатньо дорослим і розумним, щоб більше не вірити в наш обман?

Мотаю головою і відганяю цю думку. Зараз не слід забивати голову цим. Треба вживатися в роль.

Таксі зупиняється під воротами. Пилип тут як тут, вже чекає. Витягує з багажника мою валізу, розраховується з таксистом — звично й беземоційно, завчено, як робить це щоразу.

— Олежик ще на боксі, буде за годину, — пояснює, пропускаючи мене на подвір’я.

Одразу помічаю зміни — до будинку добудована тераса, а на подвір’ї з’явилася зона мангала.

Сам будинок невеликий — одноповерховий, з двома спальнями, вітальнею і кухнею. Він дістався тату й сину від Пилипових батьків, а самі батьки переїхали у село за сімдесят кілометрів і живуть своє тихе провінційне життя. Щороку Пилип тут що-небудь добудовує й ремонтує, тож у мене складається враження, ніби кожного разу приїжджаю в нове місце.

Ми зупиняємося на терасі. На круглому столику парують дві чашки кави.

— Як тобі? Я спочатку думав засклити терасу, але Олежику подобається саме так, — Пилип розводить руками, чекаючи моєї оцінки.

А я придивляюся до нього, а не до тераси. За рік він майже не змінився, хіба що у волоссі тепер проблискують кілька сивих волосинок. Рано. Йому лише тридцять чотири.

Стиль той самий. Розпатлане волосся, голос, що на низьких нотах хрипить, — усе те саме. Очі так само темні, геть не уважні до мене.

— Гарно. Який у нас на ці дні план? — кахикаю в кулак і відводжу очі.

— Стандартно. Завтра заберу торт, посидимо всі разом. Потім з’їздимо в ТРЦ, Олежик хоче сходити з тобою і зі мною в кіно. Може, ще десь погуляємо. Нічого особливого. А ти… Кхм, що цього разу хочеш за допомогу?

Я обіймаю себе за плечі, до останнього вагаюся, чи просити. Ми бачимося раз на рік, а якщо попрошу те, чого хочу, ця схема може зламатися.

— Я хотіла б здати на права. Можу повчитися у твоїй автошколі?

Пилип дивується, підтискає губу, а наступної ж миті легко стенає плечима.

— Звісно. Без проблем. Не знав, що ти не кермуєш.

Бо ти нічого про мене не знаєш, Пилипе. Думаю це, та не озвучую.

— Ти не запитував. Я просто відкрила власну маленьку справу. Хтозна, може, треба буде купити автомобіль згодом.

— Тоді вітаю. — Він навіть не цікавиться, яку справу. — Навчання й уроки водіння моїм коштом. Я навесні ще одну автошколу відкрив, в іншому районі, тож обереш, де тобі буде зручніше вчитися.

— Добре.

— Добре.

Ми замовкаємо, так і стоячи на терасі обличчями одне до одного, за крок. Обговорювати більше нічого. Стає ніяково.