2. Чоловік, якому хочеться врізати

Міла

Маленькі рученята незнайомого хлопчика обіймають мене, а я дихати не можу. Сльози не просто течуть щоками, вони потрапляють мені в рот, у ніс, здається, що навіть у легені.

На секунду в очах темніє, і я похитуюся. Впала б, якби хлопчик не тримав так міцно.

— Мамо, я знав, що ти приїдеш! — він відхиляється і зазирає мені у вічі темними, як дві перчинки, оченятами.

— Але я… — хочу щось сказати, та не можу.

— Олежику, — раптом відмирає чоловік, який мене сюди привів, — пограйся, будь ласка, кілька хвилин. Ми зараз. Нам з… мамою дуже треба поговорити.

Мамою?

Як це розуміти? Чому хлопчик мене називає мамою? Чому цей чоловік називає мамою?

Адже мене ніхто ніколи так не називав. Не встиг назвати. І не назве.

Я великими ковтками хапаю сльози. Руки тремтять, ледь вдається втерти щоки.

— Добре, — усміхається хлопченя. — Мамо, не плач! Я теж за тобою скучив! Але, бачиш, я не плачу! Я сміюся!

Господи.

Киваю йому, бо тільки це й можу.

— Ходімо, — чоловік — як його? Пилип? — підступає ближче, ледь торкається мого ліктя.

Він веде мене в дім, у кімнату, яка, судячи з ліжка й шафи, — його спальня. Тут світло завдяки великому вікну, через яке густо ллється сонячне проміння.

— Міло, — обережно починає Пилип. Він тупцює на місці, занурює п’ятірню у своє кудлате волосся і патлає його. — Здається, вийшла помилка.

— Помилка? — у мене прорізається голос, і звучить він гучніше, ніж мені хотілося б. — Здається? Як ви… Як це все розуміти?

Від безсилля й образи я навіть ногою притупую.

— Я гадав, що ви — актриса, яку я наймаю для того, щоб зіграла маму мого сина.

— Звучить як марення божевільного!

Чоловік хмикає, опускає руки.

— Людина у відчаї й справді нагадує божевільного. А я у відчаї.

Я ховаю лице в долонях. Щоки досі мокрі.

— Я не актриса. Я проводжу чайні церемонії.

— Я вже це зрозумів. Просто моя секретарка знайшла вас в інтернеті, а я… Я не дослухав її пояснення.

— Але чому мене? Я ж… Я навіть не мама! Я взагалі не знаю, як бути мамою! Нічого не розумію…

— Моя колишня дружина теж блондинка з каре. Тільки це й пам’ятає Олежик. Вона йому такою і сниться. І вона… вона теж не знає, як бути мамою.

— Послухайте… — мотаю головою. — Я не хочу це слухати. Пояснюйте самі сину, як вийшла помилка. Якщо ви чай не питимете, я поїхала.

Зриваюся з місця і кидаюся до дверей. Однак Пилип перепиняє мені дорогу в останній момент. Мало не врізаюся в нього. Зблизька в ніздрі б’є запах бензину. Піднімаю очі й тону в чорному-чорному погляді, такому схожому на погляд його маленького сина.

Чоловік переді мною здається трохи… неохайним. Зі щетиною, яку давно час поголити, з кудлатим волоссям. Сорочка у нього пом’ята, штани в мастилі. А підборіддя вперто випнуте… Так би й врізала.

Ну таке вигадати! Мене — мамою!

— Міло, — спокійно і твердо він називає моє ім’я. — Залишіться. Навіть якщо ви не актриса. Зіграйте маму мого сина. Бачили, який він щасливий бачити маму?

— То покличте справжню маму! — вигукую.

— Не можу! — він підвищує голос. Його самовладання тріскає. — Не можу! Вона поїхала на гастролі в Америку, коли Олежику було три. І сказала, що не повернеться. Що їй не потрібен ні я, ні наш син. Вона… вона танцівниця, і більше її ніщо не цікавить, крім танців. Останні два роки вона взагалі не відповідає на мої повідомлення у соцмережах, мій номер заблокувала. Я думав, що він її забуде. Але ні. Рис уже не пам’ятає, голосу — теж. Але… Але вона йому сниться і сниться. І він досі вірить, що одного дня мама приїде.

— Послухайте, — опускаю плечі. Голос мій сідає. — Мені шкода вашого сина, але ж не можна так…   

— У нього завтра день народження.

— День... народження... — я заїкаюся. Ні, Міло, ні, не починай жаліти хлопченя. — А скільки йому?

— Буде шість.

— Шість?

Шість. Майже стільки. Моєму синові у листопаді виповнилося б п'ять. Тільки не виповниться.

— Так. А післязавтра — перший раз у перший клас. Будь ласка. Залиштеся. Побудьте йому мамою два-три дні. Я гарно вам заплачу.

— Навіть якби… — видихаю і чую, що мій тон вже не такий впертий. — Навіть якби я погодилася, то що ви плануєте робити далі? Потім, коли я поїду. Як поясните синові, чому мама знову зникла?

— У неї багато роботи, вона далеко, вона присилатиме подарунки. І… приїде знову. Через рік.

— Що?! — я вже не вигукую, а лементую.

— Не галасуйте! — Пилип ловить мене за лікті, шикає. Руки у нього великі, міцні, хоча сам він не високий і не дебелий — зовсім трохи вищий за мене. — Якщо все вдасться, ви могли б… могли б укласти зі мною угоду? Скажімо, на дванадцять років. До повноліття Олежика. Лише раз на рік приїжджати, проводити з ним кілька днів.

З його язика злітає такий абсурд, що я навіть не одразу знаходжу відповідь.

— Ви… ви… та це божевілля! Так не можна! Мама раз на рік? Як це…

— Краще мама раз на рік, ніж не мати мами зовсім!

— Але ж це брехня!

— Брехня на благо. Я готовий горіти в пеклі за свою брехню, якщо тільки вона зробить мого сина щасливішим.

— Але брехатимете не ви, а я…

— Тоді я і ваші гріхи візьму на себе. Відчитаюся за них перед Богом, чортом чи ким доведеться. Щоб тільки не довелося більше змушувати сина ходити до психолога. Щоб він не почувався зрадженим і покинутим.

— Але ж психолог — краще, ніж несправжня мама.

— Тільки от йому чомусь не кращає, — Пилип тільки тепер забирає руки з моїх ліктів. Мені стає холодно, коли його теплі долоні зникають. — Він не хоче ходити туди. Він впертий, вірить у те, що сам вигадав. Що мама його любить. Що мама приїде. Як я маю переконати власну дитину, що це не так? Допоможіть мені. Прошу вас.

На очі мені знову навертаються сльози. Як осяяння з неба, приходить думка: мені не судилося стати справжньою мамою, то, може, стати хоча б фіктивною?

Втираю очі, шепочу: 

— Ваш син перестане вірити в казки, і тоді йому буде боляче. Але… — роблю глибокий вдих. — Гаразд. Я зроблю це заради вашого сина. Не заради вас. Діти не винні в дурості їхніх батьків. І гроші мені за це не потрібні. Я вигадаю якусь іншу плату.