1. Дівчина з неправильною валізою

4 роки тому

Пилип

— Ти знайшла мені в чатах для кастингу жінку, яку я просив? — запитую секретарку.

Вона відповідає лише на третій мій дзвінок, і я починаю дратуватися. Розумію, що ранок суботи, але справа нагальна.

— Добрий день, — сонно бурмоче Тетяна. — Так, я вчора ввечері гортала канали. Знайшла одну…

Недавно я дізнався, що у фейсбуці й телеграмі є так звані кастинг-сторінки й канали, де можна знайти модель чи актрису. Дівчата розміщують там фото, тому підібрати потрібну — легко.

— Вона саме така, як я просив — струнка блондинка з каре? — уточнюю голосно і прикриваю долонею друге вухо.

Автосервіс сьогодні, як на зло, кишить людьми. Я стирчу тут вже годину, з восьмої ранку, і від цього шуму голова скоро розколеться.

— Так, блондинка з каре. Зараз надішлю вам фото. Але я натрапила на неї на іншому каналі…

— Що? Та без різниці. Дякую. Надішли мені фото і номер телефону.

— Вже надсилаю… Але дивіться, це чат про…

— Пане Пилипе! — З іншого кутка холу мені махає майстер. — Ходімо, покажу вам один нюанс…

Я забираю руку від правого вуха, і слова секретарки в лівому здаються фоновим шумом. Схожий звук видає зламаний радіоприймач, колись такий стояв на кухні у мого діда.

— Добре, Тетяно, до понеділка. — Я розриваю дзвінок, бо все одно її більше не чую.

У моїй старенькій шкапі, тобто сірому «фольксвагені гольфі», знову протікає мастило. Це не тільки гроші, а й час — плюс дві години ще стирчати тут, доки з іншої СТО нам везуть масляний піддон і майстер його міняє.

Знову всівшись на дивані в кутку зали очікування, я згадую про іншу невирішену справу. Про жінку, яку хочу найняти.

Я обіцяв Олежику, що сьогодні він її побачить, і слова мушу дотримати.

Діставши смартфон, відкриваю повідомлення від Тетяни. З фотографії на мене дивиться блондинка років двадцяти п’яти з такими яскраво-блакитними очима, що це, мабуть, фотошоп. Я навіть наближаю пальцями, збільшую фото, розглядаю її очі під різними кутами, і все одно вони здаються нереальними, не буває такої блакиті в природі. Точно фотошоп. Вона усміхається і тримає в пальцях якусь маленьку зелену… склянку? Ні, щось більше схоже на чашку, але без ручки.

Ні грама на схожа на мою колишню дружину, лише зачіска і статура та сама. Але нічого, підійде. Олежик пам’ятає тільки зачіску.

«Міла», — написано у повідомленні її ім’я, а знизу доданий номер телефону.

Я набираю її одразу ж.

— Доброго ранку. Це Міла?

— Доброго ранку. Так, це я. — Голос у телефоні легкий і прозорий, як у просвітлених майстринь з йоги. Або як маленька пір’їнка, що вибилася з подушки й полетіла. Якісь такі дурні асоціації.

— Мене звати Пилип. Я знайшов ваші контакти в телеграмі. Чи можна замовити ваші послуги на сьогодні?

— Прямо на сьогодні?.. А на яку годину ви хочете?

— Обід. Можна навіть… — Я замислююся, рахую, коли приїду додому. — Навіть раніше. На дванадцяту.

— Ого… Часу не так багато. — Вона міркує, щось мугикає собі під ніс. — Загалом… Так, я могла б, встигну. Це у Львові чи за містом?

— У Львові, на окраїні. Приватний сектор, поруч — кінцева зупинка автобусів.

— Гаразд. А скільки людей буде?

— Лише ми з сином, більше нікого.

— А-а-а… То це щось типу подарунка?

— Можна й так сказати. Поясню вам усе на місці, робота не важка. Зараз надішлю адресу на ваш номер. Чекатиму вас на вулиці перед будинком о дванадцятій.

— Домовилися. Мої розцінки знаєте?

— Ні, але гроші — не проблема.

Міла, здається, фиркає.

— Дві години — півтори тисячі гривень.

— Дві години — замало, але обговоримо це потім. Візьміть все необхідне на два дні.

— Два дні?

Вона охає так, ніби її ніколи досі не замовляли на стільки часу. Звісно, з такими цінами. Чи, може, зйомки і всякі вистави не тривають так довго?

— Якщо вам треба ще завтра, я поїду і приїду…

— Ні, я вам усе поясню при зустрічі. Робота дещо делікатна.
— Ну гаразд. — Її голос знову стає прозорим і просвітленим. — Тоді до зустрічі.

Вона розриває дзвінок, а я залишаюся в тиші, яка різко впала на голову. Ніби й гамору навколо більше немає.

Річ у тім, що моє серце занадто голосно стукає, перекрикує людей навколо. У ньому живе страх. Чи повірить син? Чи допоможе це йому? Чи не зроблю я тільки гірше?

А з іншого боку… Що може бути гірше, ніж неспокійні ночі дитини, якій три роки сниться мама. Три роки ранкових сліз і запитань: «Тату, а коли мама повернеться?». Три роки моїх туманних відповідей, кожну з яких Олежик занотовує в серденьку і пам’ятає, хоча діти його віку зазвичай забувають швидко.

Через дві години я виїжджаю з автосервісу на своїй підлатаній шкапі. Прямую одразу додому, але у спробі об’їхати затор потрапляю на кілька бруківчатих вулиць, нещадних до моїх коліс і відремонтованого піддона. До воріт свого подвір’я під’їжджаю рівно за п’ять хвилин до дванадцятої. Ще здалеку бачу постать, що мене чекає.

— Міла? Добрий день ще раз. — Вистрибую з авто, залишаю його прямо під воротами, заведу на подвір’я потім.

Дівчина повертається. Вона в темних окулярах, але одразу ж знімає їх.

Ти диви, не фотошоп. Наживо її очі ще блакитніші. Вперше такі бачу. 

— Добрий день. Ви Пилип?

— Так, це я вам телефонував. Прошу, проходьте. І давайте свою валізу.

Я відчиняю перед нею металеву хвіртку і підхоплюю в руку сіру валізу. Вона зовсім маленька, як дитяча, приблизно такого розміру, як в мого Олежика.

— Дякую, я могла й сама. — Міла ступає на подвір’я, одразу ж по-діловому зазначає: — Ви казали, що робота делікатна. Поясните, чому саме? Ви боїтеся антисанітарії чи у вашого сина алергія на щось?

Її запитання якісь дивні.

— Ні, я не це мав на увазі. Зараз я вам поясню, доки син не повернувся з прогулянки. Він ще, мабуть, не вдома. Гуляє з пані Валентиною. Це наша сусідка-пенсіонерка, вона в мене підпрацьовує нянею. — Ми доходимо до порогу будинку, і я дістаю ключі. От тільки двері не замкнені. — Чорт. Вони вже прийшли. Нічого, ходіть тихенько…