Розділ 17. Коли він замкнув двері

Поліцейський був за дверима.

Я знала це й усе одно не могла вдихнути. Вадим стояв між мною та виходом, стискаючи ключ. Його спокійне обличчя зникло. Переді мною був чоловік, якому кілька тижнів доводилося стримуватися, усміхатися службам і складати правильні речення.

— Відчини, — сказала я.

— Забереш заяви.

— Поліція за дверима.

— Вони вже йдуть.

Наче на підтвердження у коридорі почулися кроки. Хтось натиснув ручку.

— Відчиніть двері, — наказав поліцейський.

Вадим не зрушив.

— Випадково зачинилися! — крикнув він. — Зараз.

Але ключ залишив у руці.

Я ввімкнула запис на телефоні й поклала його до кишені екраном усередину.

— Віддай ключ.

— Телефон спочатку.

— Ні.

— Ти наробила достатньо.

— Це ти зробив.

За дверима знову постукали.

— Негайно відчиніть.

Вадим наблизився.

— Скажеш, що помилилася. Що мати пила, брат злий, а ти все перекрутила.

— Я не помилилася.

— Тоді твоя мати втратить сина. Ти цього хочеш?

— Артем не повернеться, поки ти там.

— Ти ніхто, щоб вирішувати.

Він схопив мене за плече. Я відступила, але вперлася у край столу.

— Пусти.

— Віддай телефон.

— Допоможіть! — закричала я.

Вадим затиснув мені рот долонею.

Я вкусила його.

Він вилаявся й відсмикнув руку. Я кинулася до дверей, але він перехопив за куртку й смикнув назад. Блискавка врізалася у горло. Я втратила рівновагу, вдарилася коліном об підлогу.

За дверима загриміли сильніше.

— Відчиняйте, інакше застосуємо силу!

— Вона на мене напала! — крикнув Вадим.

Я підвелася. Він тримався за укушену долоню. Між нами було кілька кроків.

— Віддай ключ, — повторила я.

— Ти думаєш, хтось повірить тобі після всього? Рідна мати не повірила.

— Запис іде.

Вадим подивився на мою кишеню. Обличчя змінилося.

Він кинувся до мене.

Я відступила за стілець і виставила його перед собою. Не для нападу — щоб між нами щось було. Вадим схопив спинку й відкинув стілець. Той ударився об холодильник.

Замок у дверях затріщав. З коридору натиснули всім тілом.

— Не підходь! — крикнула я.

— Віддай телефон.

Він загнав мене у кут між тумбою та вікном. Я не могла обійти. Вадим узяв мене за підборіддя й стиснув щоки пальцями.

— Подивися на себе, — прошепотів. — Кому ти потрібна зі своїми проблемами? Думаєш, водій довго терпітиме?

Я відвернула голову.

— Не торкайся.

— Ти сама весь час крутилася переді мною, а тепер святу граєш.

Він нахилився до мого обличчя. Я вперлася долонями йому в груди, намагаючись утримати відстань. У цю мить двері відчинилися з ударом.

Вадим відступив.

До кухні забігли двоє поліцейських. Один став між нами, другий наказав Вадимові показати руки. Він одразу підняв їх.

— Вона накинулася, вкусила, — сказав він. — У неї істерика.

— Він замкнув двері й вимагав забрати заяву, — відповіла я. — Запис у телефоні.

Голос тремтів, але слова були чіткі.

Данило з Артемом стояли на сходовому майданчику. Брат намагався пройти, та його не пускали.

— Лесю! — крикнув він.

— Я тут. Усе нормально.

Нічого не було нормально. Боліло коліно, горло пекло від блискавки, руки не слухалися. Але я стояла.

Вадим продовжував пояснювати, що хотів заспокоїти мене й випадково зачинив замок. Поліцейський забрав у нього ключ, попросив не наближатися й вивів до коридору.

— Вона мене вкусила, — повторював Вадим. — Подивіться на руку.

— Це правда, — сказала я. — Він затиснув мені рот.

Я не соромилася. Уперше не боялася, що моє захисне діяння зробить мене винною.

Мене посадили на стілець. Фельдшерка, яка повернулася з першого поверху, оглянула горло й коліно. Запропонувала поїхати до лікарні для фіксації ушкоджень.

— Поїду, — відповіла я.

Раніше сказала б, що дрібниці. Цього разу не хотіла залишати Вадимові простір для нової версії.

Артем підійшов, коли дозволили.

— Він тебе… — почав і замовк.

— Не встиг, — сказала я. — Поліція була поруч.

— Я залишив тебе.

— Ти нічого не залишав. Ти вийшов, як ми домовлялися.

— Треба було чекати.

— Ні. Ти зробив правильно.

Данило стояв на відстані. Я сама простягнула до нього руку. Він підійшов і дозволив спертися на плече, але не обіймав.

— Дякую, що не зайшов бити його, — сказала я.

— Було бажання.

— Знаю.

— Але це зробило б гірше.

— Так.

Вадима вивели з квартири. На сходах він озирнувся.

— Галя все одно буде зі мною, — сказав.

Поліцейський наказав мовчати.

Я дивилася, як він спускається. У його словах не було погрози, яку легко записати. Лише впевненість, що мама знову відчинить двері.

У лікарні зафіксували забій коліна, подряпини на шиї та сліди від пальців на плечі й підборідді. Мене запитали, чи потрібен огляд після сексуального насильства. Я відповіла, що такого не сталося.

— Він намагався наблизитися, але поліція увійшла, — пояснила я.

Лікарка записала мої слова без уточнень, яких я не хотіла давати.

Потім знову було відділення, пояснення, копіювання запису. На аудіо добре чули вимогу забрати заяви, удар дверей, моє прохання не торкатися й слова Вадима про те, що я сама «крутилася» перед ним.

— Це вже не ваше слово проти його, — сказала Ольга, яка приїхала після дзвінка поліції.

— Мамі й цього буде мало.

— Зараз важливо не переконати матір. Важливо захистити вас і брата.

Щодо Вадима почали нову перевірку, а на період первинних дій йому заборонили наближатися до мене та контактувати. Ольга пояснила, що далі потрібно клопотати про довший обмежувальний захід.

— Він може повернутися до квартири? — запитала я.