Розділ 16. Забери мене звідси

Слово «зошит» прийшло о двадцять другій сорок сім.

Я саме витирала столи у переговорній кімнаті. Офіс майже спорожнів, Ніна мила підлогу в коридорі. Телефон лежав у кишені фартуха. Від короткої вібрації я не одразу зупинилася.

На екрані було одне повідомлення з номера, записаного як «Доставка»:

«Зошит».

Я набрала Артема. Він скинув дзвінок.

Написала: «Вадим?»

Відповідь: «Так».

«Мама?»

«Не прокидається».

Я зателефонувала до екстреної служби ще до того, як зняла гумові рукавички. Назвала адресу, пояснила, що у квартирі чотирнадцятирічний хлопець, непритомна жінка й чоловік, який раніше погрожував. Операторка попросила не заходити до квартири самій і залишатися на зв’язку.

Потім подзвонила Данилові.

— Де ти? — запитала.

— Біля складу. Що сталося?

— Вадим повернувся. Мама не прокидається, Артем там.

— Їду за тобою.

— Я викликала допомогу.

— Добре. Буду за десять хвилин.

Ніна вийшла з коридору.

— Ти біла вся. Що?

— Мені треба їхати. Доробиш?

— Їдь. Я закрию.

Я скинула фартух, схопила куртку й вибігла. Надворі йшов дрібний дощ. Данило приїхав швидше, ніж обіцяв. Я сіла й одразу зателефонувала Артемові ще раз.

Цього разу він відповів, але мовчав.

— Я їду, — сказала я. — Поліція й швидка теж. Ти де?

— У кімнаті, — прошепотів він.

— Двері замкнені?

— Він забрав ключ.

— Можеш відчинити вікно?

— Можу.

— Відчини й стань біля нього. Якщо Вадим заходить, кричи так, щоб чули сусіди. Не сперечайся й не намагайся пройти повз нього.

— Мама на кухні. Вона впала.

— Дихає?

— Не знаю. Він не пускає подивитися.

— Допомога вже їде.

У слухавці щось грюкнуло.

— Хто тобі телефонує? — почувся голос Вадима.

Артем вимкнув зв’язок.

Я набрала оператора повторно. Повідомила, що чоловік виявив таємний телефон. Мене знову попросили не входити й чекати біля будинку.

— Я не стоятиму внизу, якщо мама не дихає, — сказала я після дзвінка.

Данило не відводив очей від дороги.

— Спочатку дивимося, чи приїхала допомога.

— А якщо ні?

— Дзвонимо ще раз.

— Артем там сам.

— Знаю.

— Не знаєш.

Я сказала це різко. Данило не відповів образою.

— Не знаю, як тобі, — промовив він. — Але знаю, що Вадим сильніший і чекає, що ти прибіжиш. Якщо зайдеш сама, дітей у квартирі стане двоє.

Мені хотілося наказати їхати швидше, але він мав рацію.

Біля будинку не було ні поліції, ні швидкої. Данило зупинився через дорогу. Я подзвонила операторці. Вона сказала, що бригади в дорозі, затримка через інший виклик.

На п’ятому поверсі відчинилося вікно. Я побачила Артема. Він нахилився назовні й махнув рукою.

— Не виходь! — крикнула я.

Вікно різко зачинилося. За склом з’явилася постать Вадима.

Він побачив нас.

— Я піднімаюся до під’їзду, — сказала я Данилові. — Не в квартиру. Подзвоню сусідам.

— Іду з тобою.

— Він може спровокувати бійку.

— Тоді чекатиму поверхом нижче.

Ми зайшли. Домофон відчинила тітка Валя з четвертого поверху. Вона виглянула у коридор, коли почула наші кроки.

— У вас там знову грюкають, — сказала. — Галя кричала, потім стихла.

— Ви бачили Вадима?

— Він увечері прийшов. Я думала, повернувся.

— Викликали поліцію й швидку. Мама не прокидається, Артем замкнений.

Сусідка зблідла.

— Я нічого не знала.

— Якщо почуєте крик, телефонуйте ще раз.

Данило залишився на майданчику між четвертим і п’ятим поверхами. Я піднялася до наших дверей, але не торкалася дзвінка.

— Артеме! — покликала.

За дверима було тихо.

Потім підійшов Вадим.

— Забирайся, — сказав крізь двері.

— Відчини медикам. Вони їдуть.

— Галя спить.

— Артем написав, що вона впала.

— Твій брат бреше, як і ти.

— Дай йому вийти.

— Він покараний.

— Ти не маєш права його карати.

— А ти не маєш права приходити сюди. Ключ здала — живи де хотіла.

Я ввімкнула запис.

— Повтори, що Артем замкнений.

За дверима щось зашурхотіло. Вадим, мабуть, зрозумів, що я записую.

— Ніхто не замкнений. Він у своїй кімнаті.

— Тоді нехай вийде до дверей.

— Не командуй у чужому домі.

З квартири почувся мамин голос. Не слова, лише стогін.

— Вона при свідомості? — запитала я.

Вадим не відповів.

— Якщо ти не відчиниш медикам, вони все одно зайдуть.

— Немає підстав.

Унизу завила сирена. Я визирнула у вікно майданчика: до будинку під’їхала швидка.

— Відчини, — сказала я. — Вони вже тут.

Вадим вилаявся. Почувся оберт замка.

Двері прочинилися. Він стояв у проході, не дозволяючи зайти.

— Де мама?

— На кухні. Перебрала, але дихає.

— Де Артем?

— У кімнаті.

— Відчини йому.

— Спочатку забереш заяву.

Я відчула, як страх змінюється ясністю. Ось навіщо він повернувся. Не через маму й не через речі.

— Відійди, — сказала я. — Медики піднімаються.

Він почув кроки внизу й відчинив ширше. Я не зайшла, чекала на бригаду. Данило піднявся на наш поверх, але залишився біля сходів.

Фельдшерка попросила Вадима пропустити. Він відступив. Я пішла слідом за медиками, бо треба було показати, де мама.

Вона лежала біля кухонного столу. На підлозі розлилася вода, поруч валялася склянка. Мама була при свідомості, але не могла підвестися. Від неї пахло алкоголем.

— Галю, чуєте мене? — запитала фельдшерка.

Мама розплющила очі.

— Леся…

— Я тут.

— Не треба лікарні.

— Треба.

Поки медики оглядали її, я пішла до Артемової кімнати. Двері були замкнені. Ключ стирчав іззовні.