Розділ 15. Навіть доказів їй було мало

Мама написала спростування через два дні.

«Раніше я повідомила неправдиву інформацію про зникнення грошей і прикрас. Речі знайшлися. Моя донька Олеся нічого не крала. Прошу не поширювати попередні звинувачення».

Текст був короткий, без вибачення й пояснення, чому вона збрехала. Проте вона назвала мене на ім’я і прямо визнала неправду.

Я зробила знімок екрана.

— Стало легше? — запитала Світлана.

— Трохи.

— Це вже щось.

Під дописом було лише кілька реакцій. Люди, які обурювалися моєю невдячністю, тепер мовчали. Тітка Валя поставила позначку «подобається» й нічого не написала.

Мама справді пішла на консультацію. Надіслала фотографію талона з відміткою лікаря й написала: «Задоволена?»

Я відповіла: «Це потрібно тобі, не мені».

Вона не писала до вечора.

Артем зустрівся з нею у невеликому кафе біля центру. Поруч сиділи Лариса й Ольга, а я чекала за сусіднім столиком. Мама прийшла твереза, у чистому пальті, з пакетом книжок і навушниками для Артема.

— Я не буду слухати моралі, — сказав він одразу.

— Не буду читати, — відповіла вона.

Вони довго мовчали. Мама розмішувала цукор, хоча зазвичай пила чай без нього.

— Вадим більше не живе зі мною, — сказала вона.

— Назавжди?

— Поки я не розберуся.

— Це не назавжди.

— Я не можу зараз дати іншу відповідь.

Артем відсунув навушники.

— Тоді я не повернуся.

Мама заплакала. Не голосно, не вимагаючи, щоб її втішали.

— Я розумію, — сказала. — Але хочу, щоб ти знав: я не мала дозволяти йому так із тобою поводитися.

— Ти бачила.

— Бачила.

Це було перше пряме визнання.

Артем не відповів. Він дивився на чашку, але я бачила, як напружилися плечі.

— Чому потім сказала, що не бачила? — запитав.

— Злякалася.

— Чого?

— Що він піде. Що все знову залишиться на мені. Що я не впораюся.

— Ти й так не справлялася. Леся все робила.

Мама глянула в мій бік. Я не відвела очей.

— Знаю, — сказала вона.

Розмова тривала близько години. Артем не обійняв її на прощання, але взяв книжки. Навушники залишив на столі.

— Не хочу подарунків, — пояснив.

Мама забрала пакет без образи.

Після зустрічі Ольга сказала, що це добрий початок, але не доказ стабільних змін. Мамі потрібно продовжувати лікування й не допускати Вадима до квартири. Артем міг залишатися у Лариси до завершення оцінки.

— А потім? — запитала я.

— Якщо фахівці не зафіксують безпосередньої загрози й мати виконуватиме рекомендації, пріоритетом буде повернення дитини до неї.

— Після всього?

— Батьківських прав її не позбавлено.

— Вона збрехала поліції.

— Це врахують. Як і те, що Вадим виїхав, вона почала лікування й погодилася співпрацювати.

— Він може повернутися наступного дня.

— Тому складаємо план безпеки й продовжуємо перевірки.

Мені хотілося почути: Артем більше ніколи не буде там жити. Але Ольга не давала обіцянок, яких не могла виконати.

На роботі стало спокійніше. Вадим не приходив і не телефонував. Марина Петрівна залишила його фотографію охороні, але через тиждень сказала, що, можливо, небезпека минула.

Я не була певна.

Данило запросив мене прогулятися у вихідний. Цього разу без кав’ярні й плану. Ми пішли до річки, де восени майже не було людей.

— Ти весь час озираєшся, — зауважив він.

— Звичка.

— Мені йти з іншого боку?

— Навіщо?

— Ти дивишся через моє плече. Якщо стану праворуч, буде краще видно дорогу.

Я засміялася.

— Це найдивніша пропозиція турботи, яку я чула.

— Але практична.

Він справді перейшов праворуч. Не брав за руку й не намагався обійняти. Ми говорили про прості речі: його брата, який завалив іспит, Світланину каву, мою мрію колись закінчити коледж.

— Що хотіла вивчати? — запитав Данило.

— Бухгалтерський облік.

— Подобається рахувати?

— Подобається, коли цифри сходяться. У житті так рідко буває.

— Можна повернутися.

— Куди?

— На навчання.

— Потрібні гроші й час.

— Так. Але це не означає, що неможливо.

Він не сказав, що оплатить чи все вирішить. Просто залишив думку там, де я могла до неї повернутися.

Біля мосту Данило зупинився.

— Можна взяти тебе за руку?

Я подивилася на його долоню. Від простого запитання до горла підступили сльози.

— Не зараз, — відповіла я.

— Добре.

Ми пішли далі. Він не став холоднішим, не образився й не вимагав пояснення.

Через десять днів після першого відвідування квартири відбулася повторна перевірка. Мама була твереза. Показала довідки про дві консультації, результати аналізів і щоденник, у якому позначала дні без алкоголю. Вадим не з’являвся. Його речей у квартирі не було.

Працівниці поговорили із сусідами. Тітка Валя підтвердила, що не бачила Вадимової машини кілька днів. Це не означало, що він зник назавжди, але офіційно мама виконувала умови.

Артем почав питати, коли зможе повернутися.

— Ти ж казав, що не хочеш, — нагадала я.

— Я не хочу до Вадима. До мами хочу.

— А якщо він прийде?

— Подзвоню.

— Може забрати телефон.

— Купимо інший.

— Уже третій.

— Цей сховаю краще.

Мені не подобалося, що чотирнадцятирічний брат планує таємний зв’язок, щоб мати змогу втекти з власного дому. Але заборонити йому сумувати за матір’ю я не могла.

Лариса теж втомилася. Не від Артема — від дзвінків, зустрічей і напруження із Сергієм.

— Він може жити в нас довше, якщо треба, — сказала вона. — Але сам хоче додому. Якщо Галя лікується й Вадима справді немає, ми не маємо права тримати.

— А коли повернеться?

— Тоді заберемо знову. Але не можна будувати рішення тільки на тому, що він може зробити.