Розділ 14. Я повернулася не додому

Каблучку передали поліції того ж дня.

Артем пояснив, де знайшов. Тітка Лариса підтвердила, що отримала зимову куртку від Галини разом із рештою Артемових речей. Я додала запис розмови, у якій мама визнавала, що хотіла мене налякати заявою.

Після цього Галина Кравець відкликала звинувачення. Сказала, що прикраси знайшлися, а зникнення готівки вона могла неправильно запам’ятати через стан здоров’я.

Мені ніхто не зателефонував із вибаченнями. Сусідка тітка Валя не прийшла до пекарні сказати, що помилилася. Родички не видалили повідомлень про невдячну доньку. Брехню поширювали швидко, а правда мала пройти через пояснення, протоколи й перевірки.

Вадим стверджував, що не знає, як каблучка потрапила до Артемової куртки.

— Принаймні тепер тебе не звинувачують, — сказала Світлана.

— Мене вже звинуватили.

— Розумію.

— Ні. Я двадцять років доводила мамі, що на мене можна покластися. Вона перекреслила це одним підписом.

— Тоді перестань доводити.

Я не знала, як.

Через два дні служба у справах дітей домовилася про відвідування квартири. Мали оцінити умови проживання й окремо поговорити з мамою. Артем залишався у Лариси. Мене попросили бути присутньою, бо я подала інформацію і могла показати кімнати та пояснити побутові обставини.

— Я не хочу туди повертатися, — сказала Ользі.

— Ви можете відмовитися.

— Тоді мама скаже, що я все вигадала й навіть не прийшла.

— Вона може сказати це незалежно від вашої присутності.

— Я піду.

— Тоді зустрічаємося біля під’їзду. Самі не заходьте.

У призначений день я прийшла раніше. Стояла через дорогу й дивилася на вікна п’ятого поверху. На кухні горіло світло. Мама вирощувала на підвіконні зелену цибулю; з вулиці було видно довгі тонкі стебла. У моїй колишній кімнаті штори залишалися відкритими.

Я прожила там майже все життя. Знала, яка сходинка скрипить, де взимку тягне з вікна, як гуде труба, коли сусід зверху вмикає воду. Тепер не мала ключа.

Ольга прийшла разом із двома працівницями служби. Одна представилася Іриною, друга — Наталею. Вони показали посвідчення й попередили, що розмова може бути неприємною, але мета — оцінити безпеку Артема.

Мама відчинила не одразу. Коли побачила мене, стиснула губи.

— Навіщо вона? — запитала.

— Олеся є заявницею й дорослою сестрою хлопця, — відповіла Ірина. — Ми поговоримо з кожною окремо.

— Вадима немає.

— Де він проживає?

— У друга. Ми вирішили пожити окремо.

Я подивилася на вішак у коридорі. Його куртки не було. Зникли черевики, сумка з інструментами й автомобільні ключі. Мама підготувалася.

— Коли він виїхав? — запитала Наталя.

— Три дні тому.

— Має ключ від квартири?

Мама завагалася.

— Мав. Я попросила повернути.

— Повернув?

— Так.

— Можна побачити?

— Навіщо?

— Щоб зафіксувати вашу відповідь. Якщо ключів кілька, перерахуйте.

Мама дістала зв’язку із шухляди: два ключі від вхідних дверей, один від поштової скриньки. Я не могла знати, чи існував іще один комплект.

Працівниці оглянули кімнату Артема. Шафа вже була без навісного замка. Ліжко застелене свіжою білизною, на столі стояла лампа, холодильник був заповнений. Якби безпека визначалася чистими підлогами й кількістю продуктів, усе виглядало добре.

— Хто проживає у квартирі зараз? — запитала Ірина.

— Я одна, — відповіла мама.

— Чи вживаєте алкоголь?

— Ні.

— Коли востаннє?

— До лікарні.

Вона була твереза. Я бачила по очах і рухах. Мама завжди могла зібратися на кілька днів, коли боялася втратити щось важливе.

— Проходите лікування? — запитала Наталя.

— Записалася до фахівця.

— Маєте підтвердження?

Мама дістала талон на консультацію. Дата була через два дні.

У мене з’явилася надія, хоча я намагалася її не годувати. Вадим виїхав. Мама записалася до лікаря. Можливо, заява й перевірка зробили те, чого не могли наші розмови.

Мене запросили до моєї колишньої кімнати. Вона була майже порожня. Ліжко без покривала, на столі слід від лампи, у шафі кілька вішаків. Новий замок залишався, але третій ключ не стирчав у дверях.

— Розкажіть, де стояли ви і Вадим під час конфлікту, — попросила Ірина.

Я показала. Пояснила, як він зачинив двері, де перекривав вихід, як узяв за руку. Ольга не втручалася.

— Чи були спроби примусити вас до сексуального контакту? — запитала Наталя.

— Ні.

— Чи оголювався він перед вами?

— Ні.

— Чи торкався інтимних частин тіла?

— Ні. Талії, волосся, зап’ястя. Але після того, як я прямо заборонила.

— Зрозуміло.

Я була вдячна, що вона записала без скептичного виразу. Мені не хотілося робити події страшнішими, щоб заслужити право боятися.

Потім працівниці поговорили з мамою без мене. Ми з Ольгою чекали на кухні.

На холодильнику магнітом була прикріплена стара фотографія. Я, Артем і мама на березі річки. Мені сімнадцять, братові одинадцять. Мама тоді не пила майже чотири місяці. Ми зібрали гроші й уперше за кілька років поїхали на два дні за місто.

— Вона може змінитися, — сказала я.

— Може, — відповіла Ольга.

— Ви не вірите.

— Моє переконання не має значення. Важливі її дії протягом часу.

— Вадим виїхав.

— Так сказала ваша мама.

— Речей немає.

— Це добрий знак. Але не доказ остаточного розриву.

— Ви завжди так обережно говорите?

— У цій роботі поспішна надія іноді повертає людей у небезпеку.

Мама вийшла з кімнати заплакана. Працівниці попросили нас поговорити разом.

— На цей момент Артем може залишатися у тітки за погодженням матері, — сказала Ірина. — Після консультації та перевірки ми визначимо подальші кроки. Галино, ви погоджуєтеся, що він буде у Лариси до кінця тижня?