Розділ 13. Він зробив із мене злодійку

Заяву я писала майже дві години.

Ольга сиділа поруч, але не підказувала, які слова використовувати. Просила відділяти те, що бачила сама, від того, що розповів Артем, і не намагатися вгадувати наміри Вадима. Я записала дати, наскільки пам’ятала: перша ніч на кухні, ключ від кімнати, синець на зап’ясті, погроза братові, доступ до банківських даних.

Працівник поліції кілька разів перепитував, чи були прямі сексуальні пропозиції.

— Ні, — відповідала я. — Але він торкався мене після того, як я заборонила, заходив до кімнати й не випускав.

— Свідки?

— Брат бачив, як він тримав мене за руку. Мати бачила сліди.

— Вона підтвердить?

Я подивилася на Ольгу.

— Не знаю.

Мені дали номер реєстрації звернення й пояснили, що зі мною зв’яжуться. Щодо Артема матеріали мали передати працівникам, які займаються неповнолітніми. Ніхто не пообіцяв, що Вадима негайно затримають або заборонять наближатися. Я вийшла з відділення з відчуттям, ніби зробила щось велике, а світ навколо навіть не помітив.

— Ти чекала іншого? — запитала Ольга.

— Думала, стане легше.

— Іноді легше стає пізніше.

— А якщо нічого не буде?

— Фіксація вже є. Якщо поведінка повториться, це матиме значення.

Я зберегла номер заяви в папці «Не вигадала».

Мама зателефонувала того ж вечора.

— Ти написала на Вадима заяву? — запитала.

— Так.

— Забери.

— Ні.

— Він нічого тобі не зробив.

— Ти бачила синець.

— Бо він не давав тобі кинути телефон.

— Я не кидала.

— Лесю, у нього можуть бути проблеми з роботою.

— Він не працює.

— Він домовляється про місце в охоронній фірмі. Там перевіряють документи.

— Це наслідок його дій.

Мама заговорила тихіше:

— Якщо ти не забереш заяву, він теж напише.

— Про що?

— Про гроші. І мої прикраси.

Я спершу вирішила, що неправильно почула.

— Які прикраси?

— Зник ланцюжок бабусі й каблучка.

— Коли?

— Після того, як ти забрала речі.

— Я їх не брала.

— Вадим бачив коробку у твоїй сумці.

— Він бреше.

— Може, ти поклала випадково.

— Випадково взяла твою каблучку?

— Я не хочу думати, що навмисно.

Ось як це працювало. Мама вже не питала, чи брала я. Вона пропонувала милосердну версію моєї провини.

— Нехай пише заяву, — сказала я. — Я готова показати речі.

— Навіщо доводити до поліції? Забери свою — і він не писатиме.

— Це шантаж.

— Це можливість усе зупинити.

— Пошукай прикраси у Вадима.

Мама різко вдихнула.

— Як ти смієш?

— Так само, як ти смієш звинувачувати мене.

Я поклала слухавку.

За десять хвилин написала тітка Лариса: «Галя каже, ти обікрала її».

Я відповіла: «Неправда».

«Я знаю. Але вона телефонує всім».

До ночі мені написали дві далекі родички, сусідка з третього поверху й мамина колишня колега. Формулювання були різні, зміст однаковий: поверни матері її речі, не ганьби родину, Вадим стільки для вас зробив.

Я намагалася відповідати. Після четвертого повідомлення Ольга порадила не виправдовуватися перед кожним.

— Збережіть знімки екрана, — сказала вона. — Відповідайте тільки на конкретні питання офіційних осіб.

— Якщо мовчатиму, всі подумають, що це правда.

— Люди, які вже винесли вирок із одного телефонного дзвінка, не змінять його після вашого пояснення.

Я розуміла, але відкривала кожне повідомлення. Мені було важливо знати, якою мене зробили в чужих розмовах.

Наступного ранку біля пекарні стояла сусідка тітка Валя. Вона чекала саме на мене.

— Лесю, треба поговорити, — сказала.

— Я працюю.

— П’ять хвилин. Мати вся чорна від горя.

— Хай припинить поширювати брехню.

— Яку брехню? Ти хіба не забрала Артема?

— Він пішов сам після погроз Вадима.

— Вадим хороший чоловік. Мені кран ремонтував і грошей не взяв.

— Рада за ваш кран.

— Не грубіянь. Твоя мама каже, ти зв’язалася з якимось хлопцем і тепер хочеш забрати квартиру.

Я зупинилася.

— Яку квартиру?

— Переписати на себе. Через те й заяви пишеш.

— Я не претендую на квартиру.

— Тоді поверни ключі й речі.

— Ключі я повернула. Речі мої.

— А золото?

— Не брала.

Тітка Валя похитала головою. Вона прийшла не почути відповідь, а передати вирок.

— Рідну матір по судах тягати — гріх.

— Заява на Вадима, не на матір.

— Для неї це одне.

Світлана вийшла зі службових дверей.

— Лесю, зміна почалася, — сказала вона. — А ви, будь ласка, не заважайте працівникам.

Сусідка обурилася, але пішла.

— Звідки вона знає, де я працюю? — запитала я.

— Вадим уже приїздив сюди. Міг запам’ятати.

— Або мама сказала.

У роздягальні я побачила пропущений дзвінок із невідомого номера. Передзвонила. Чоловік представився працівником поліції й попросив приїхати для пояснень щодо заяви Галини Кравець про зникнення ювелірних виробів і готівки.

— Якої готівки?

— У заяві зазначено дванадцять тисяч гривень.

У мене потемніло в очах.

— У неї не було дванадцяти тисяч.

— Це поясните під час зустрічі.

— Я можу прийти з представницею кризового центру?

— Можете.

Я записала час. Руки тремтіли, але не від страху перед поліцією. Мама підписала заяву, у якій назвала мене злодійкою. Це вже не слова, сказані Вадимові на кухні. Вона погодилася поставити ім’я під брехнею.

Марина Петрівна викликала мене до кабінету після обіду.

— Телефонував чоловік, назвався твоїм родичем, — сказала вона. — Стверджує, що ти маєш проблеми з поліцією й можеш красти на роботі.

Мені стало важко дихати.

— Це Вадим.

— Хто він?