Розділ 11. Перша ніч не вдома

Світлана звільнила для моїх речей половину шафи.

— Решту поставимо у доньчину кімнату, поки Артем у Лариси, — сказала вона.

— Ми не можемо займати всю квартиру.

— Уже займаєте. Тепер хоча б без коробок посеред коридору.

Данило заніс останню торбу й зупинився біля дверей.

— Щось іще потрібно?

— Ні. Дякую.

— Точно?

— Точно.

Він кивнув, попрощався зі Світланою й пішов. Я була вдячна, що не залишився чекати особливої подяки. У мене не було сил пояснювати, що його допомога важлива.

Світлана поставила чайник.

— Ти сьогодні їла?

— У пекарні.

— Скільки?

— Булку.

— Одна булка не рахується.

— Рахується, якщо з маком.

Вона дістала каструлю супу. Я хотіла відмовитися, але запах їжі нагадав, що шлунок порожній. Ми сіли на кухні. Світлана не питала про маму, поки я сама не сказала:

— Вона попросила залишити ключ.

— Значить, ти там більше не живеш.

— Вона каже, що не виганяла.

— А ти як це називаєш?

Я розламала хліб навпіл.

— Вибрала його.

— Так.

Світлана сказала це без обережності. Я чекала, що вона спробує пом’якшити: мама залежна, налякана, економічно прив’язана. Усе це було правдою. Але за правдою залишався вчинок.

— Може, треба було забрати її теж, — сказала я.

— Вона просила?

— Ні.

— Хотіла піти?

— Ні.

— Тоді кого ти збиралася забрати?

— Не знаю.

— Саме так.

Я відсунула тарілку.

— Вона хвора.

— Хвора. І доросла.

— Якщо з нею щось станеться, я буду винна.

— Чому?

— Бо пішла.

Світлана сперлася ліктями на стіл.

— До твого виходу вона не пила?

— Пила.

— До появи Вадима?

— Так.

— До того, як ти почала працювати?

Я згадала порожній холодильник і перші зароблені гроші.

— Так.

— То звідки в тебе така влада над її життям?

— Це не влада.

— Тоді не бери відповідальність за те, чим не керуєш.

Говорити було легко. Вночі, коли я лежала на чужому дивані, слова перестали допомагати.

Квартира Світлани звучала інакше. Холодильник вмикався гучніше, труби клацали, у сусідів зверху бігала дитина. Я не боялася кроків Вадима, але прислухалася до кожного шуму. Кілька разів прокидалася й не розуміла, де перебуваю.

О першій ночі мама надіслала голосове повідомлення. Я довго не відкривала, потім усе ж натиснула.

— Лесю, я не знаю, чому ти так зі мною. Вадим пішов до друзів, бо не хоче сваритися. Я сама. Мені погано. Подзвони, будь ласка.

На задньому тлі працював телевізор. Голос був повільний, але слова чіткі. Я не могла визначити, пила вона чи просто плакала.

Набрала номер. Мама відповіла відразу.

— Ти де? — запитала.

— У Світлани.

— Приїдь.

— Ні.

— Вадима немає.

— Він повернеться.

— Я не хочу бути сама.

— Подзвони лікарю або тітці Ларисі.

— Лариса не відповідає.

— Бо Артем у неї й вона не хоче слухати сварки.

— Ти забрала в мене обох дітей.

— Я нікого не забирала. Артем сам пішов після того, що сталося.

— Він дитина. Говорить твоїми словами.

— Мамо, ти бачила, як Вадим його тримав.

— Знову починаєш.

— Тоді навіщо дзвониш?

Вона заплакала.

— Бо ти моя донька.

— А я хочу хоч раз бути донькою, а не людиною, яка приїздить прибирати після твого запою.

— Я не пила.

— Добре. Тоді лягай спати.

— Ти жорстока.

— Можливо.

Я поклала слухавку. Руки тремтіли. За хвилину мама зателефонувала знову, але я вимкнула звук.

Вранці Світлана знайшла мене на кухні. Я сиділа біля вікна з чашкою холодного чаю.

— Спала? — запитала вона.

— Трохи.

— На роботу підеш?

— Маю.

— Можеш узяти день.

— Не можу. У мене вже пропуски.

Вона не сперечалася. Зробила два бутерброди й загорнула у фольгу.

— Один з’їси дорогою, — сказала.

— Я не дитина.

— А я не твоя мама. Тому можу годувати без прихованого договору.

Я усміхнулася, хоча очі пекли від недосипу.

У пекарні мене викликала адміністраторка Марина Петрівна. На столі лежав графік із червоними позначками.

— Три заміни за два тижні, — сказала вона. — Одне запізнення. Учора Ніна не домила кабінет, і замовник поскаржився.

— Це вечірня робота, не пекарня.

— Її власник телефонував мені, щоб отримати рекомендацію. Питає, чи ти надійна.

Я відчула, як усередині все стискається.

— Що ви відповіли?

— Що раніше проблем не було. Але мені теж треба знати: ти витримаєш наш графік?

— Так.

— Не відповідай одразу. Якщо вдома проблеми, візьми кілька днів.

— Тоді не матиму чим платити за житло.

— Ти жила з матір’ю.

— Уже ні.

Марина Петрівна зняла окуляри.

— Тобі є де ночувати?

— Так. Тимчасово.

— Добре. Сьогодні стань на пакування, там менше ризику обпектися. І виріши щодо вечірньої роботи. Якщо дві роботи валять тебе з ніг, краще втратити одну, а не обидві.

— Мені потрібні обидві.

— Усім потрібні гроші, Лесю. Але працедавець платить за виконану роботу, не за героїзм.

Вона не була жорстокою. Саме тому слова було важко прийняти.

Під час перерви я зателефонувала власникові клінінгової фірми. Він сказав, що може залишити мені три вечори на тиждень замість п’яти, але ще одна незакрита зміна — і знайде іншу людину.

— Домовилися, — відповіла я.

Три вечори означали меншу зарплату. Я відкрила нотатки й склала бюджет: проїзд, їжа, поповнення телефона, можлива оренда кімнати, допомога Артемові. Цифри не сходилися.

Світлана сіла навпроти.

— Скільки бракує?

— Не позичатиму.

— Я не пропоную. Питаю.