Розділ 10. Мама обрала його

Повернутися по речі я вирішила наступного ранку.

Світлана хотіла поїхати зі мною, але в пекарні захворіла касирка, і їй довелося відкривати зміну. Вона зателефонувала Данилові. Я дізналася про це, коли він під’їхав до її будинку на своєму старому легковику.

— Я не просила, — сказала я замість привітання.

— Знаю.

— Тоді навіщо приїхав?

— Світлана попросила привезти тебе й забрати коробки.

— У мене дві сумки.

— Якщо дві, поїду назад.

Він не вимикав двигуна й не відчиняв двері, чекаючи мого рішення. Я могла відмовитися. Саме це переконало сісти.

— Тільки не заходь до квартири, — сказала я.

— Добре.

— Навіть якщо довго не виходитиму.

— Скільки — довго?

— Не знаю. Година.

— Через годину напишу. Якщо не відповіси, подзвоню.

— А якщо не візьму?

— Тоді вирішимо.

Він не обіцяв вибивати двері чи ламати Вадимові руки. Просто залишався поруч.

Дорогою я зателефонувала мамі.

— Я їду по речі. Ти вдома?

— Так.

— Вадим теж?

— Це і його дім.

— Я прийду не сама.

— З тим водієм?

— Він чекатиме надворі.

— Не влаштовуй виставу перед сусідами.

— Я хочу спокійно зібрати речі.

— Спочатку поговоримо про гроші.

— Нема про що.

— Тоді нема чого приїжджати.

Мама поклала слухавку.

Я дивилася на згаслий екран.

— Хочеш повернутися? — запитав Данило.

— Ні.

— Тоді їдемо далі.

Біля під’їзду стояла Вадимова машина. Данило припаркувався через дорогу.

— Якщо я напишу «піднімайся», виклич спочатку поліцію, — сказала я.

— Зрозумів.

— Сам не йди.

— Зрозумів.

Я відчинила дверцята, але він покликав:

— Лесю.

— Що?

— Телефон не ховай у сумку. Тримай при собі.

— Добре.

Це була розумна порада без наказового тону. Я поклала телефон у передню кишеню джинсів.

Мама відчинила після першого дзвінка. Виглядала так, ніби не спала: очі червоні, волосся зібране абияк. Алкоголем не пахло.

— Заходь, — сказала вона.

Вадим сидів у вітальні. Перед ним лежали блокнот «Наші плани», кілька квитанцій і роздрукована банківська виписка. Він підготувався до розмови, наче до суду.

— Я не сідатиму, — сказала я. — Зберу речі й піду.

— Спочатку поясниш, куди поділа гроші, — відповів він.

— Мої гроші у мене.

— Ти жила тут, їла наші продукти, користувалася водою й світлом.

— Я платила за квартиру задовго до тебе.

Вадим постукав пальцем по виписці.

— За останній місяць ти зняла дві з половиною тисячі й переказала ще майже всю зарплату на невідомий рахунок.

— Звідки в тебе моя виписка?

— Із сімейного кабінету.

— Якого ще кабінету?

Мама відвела очі.

— Коли ми оформлювали оплату комунальних, Вадим допоміг прив’язати твою картку, — сказала вона.

— Ви зайшли до мого банку без дозволу?

— Не перекручуй, — втрутився Вадим. — Твоя картка була збережена на планшеті. Пароль — дата народження Артема. Будь-хто здогадається.

— Ти читав мої операції.

— Бо ти крадеш у родини.

Я дістала телефон і сфотографувала виписку на столі.

— Що ти робиш? — запитала мама.

— Фіксую, що він без дозволу отримав доступ до моїх банківських даних.

Вадим накрив аркуш долонею.

— Нічого незаконного. Ти сама зберегла пароль.

— І спроба витратити мою зарплату в магазині техніки теж випадкова?

На його обличчі вперше промайнула невпевненість. Мама повернулася до нього.

— Який магазин?

— Хтось намагався розрахуватися моєю карткою після зарплати, — сказала я. — Дані були у Вадима.

— У сотень людей могли бути, — відповів він. — Зараз картки крадуть через інтернет.

— Чому ти не сказав мені? — запитала мама.

— Бо я нічого про це не знав.

Він говорив упевнено, але почав збирати папери. Я сфотографувала решту, поки не встиг прибрати.

— Лесю, ти впевнена, що це не помилка банку? — запитала мама.

— Банк зафіксував спробу. Помилка не вводить дані картки у магазині.

— І ти одразу вирішила, що Вадим?

— Він забирав картку, читав виписку й знав день зарплати.

— Бо ми ведемо бюджет, — сказав він.

— Без мене.

— Ти не здатна нормально домовлятися.

— Я сказала, скільки віддаватиму. Ти вирішив забрати решту.

Мама стала між нами.

— Припиніть. Ми не для цього зібралися.

— Я взагалі не збиралася, — сказала я. — Дай пройти до кімнати.

— А Артем? — запитала вона.

— У тітки Лариси.

— Вона не має права його тримати.

— Він у безпеці.

— Зі мною йому теж безпечно.

Я подивилася на Вадима.

— Ні.

— Він повернеться сьогодні, — сказала мама.

— Не повернеться, поки Вадим тут.

— Це вирішую я.

— Ти вже вирішила. Стояла й дивилася, як дорослий чоловік притискає твого сина до шафи.

Мама зблідла.

— Артем перебільшив.

— Ти бачила.

— Не бачила початку.

— Якого початку ти чекаєш? Що може зробити чотирнадцятирічний хлопець, щоб дорослий мав право погрожувати зламати йому руку?

— Він кинувся на мене, — сказав Вадим. — Я його стримав.

— Ти обшукував його речі.

— У моєму домі не буде таємних телефонів.

— Ось тому він не повернеться.

Вадим підвівся.

— Ти зараз говориш як його опікунка. Але ти ніхто. Сестра, яка налаштувала дитину проти матері.

Я знала, що юридично він торкається мого найслабшого місця. Саме тому не стала сперечатися.

— Я поговорила з кризовим центром. Далі вирішуватимемо офіційно.

— Ти вже всім рознесла? — прошепотіла мама.

— Я звернулася по допомогу.

— Чужим людям розповіла, що я алкоголічка й погана мати.