Розділ 9. Ключ від моєї кімнати

Артем мовчав дорогою до центру.

Світлана викликала таксі й поїхала з нами, хоча мала вихідний і планувала відвідати матір. Я кілька разів просила її не витрачати день, але вона відповідала однаково:

— Моя мама ображатиметься до вечора. Ваша ситуація сама до вечора не мине.

Кризовий центр містився на першому поверсі звичайного житлового будинку. Біля входу не було великої вивіски, лише табличка з назвою громадської організації та номером телефону. У приймальні стояли диван, дитячий столик і кулер із водою. Ніхто не дивився на нас із цікавістю.

Нас зустріла адміністраторка Марія. Вислухала коротко, не перебиваючи, потім попросила документи.

— Ви повнолітня сестра, але не законна представниця хлопця, — сказала вона. — Ми можемо надати консультацію вам обом, однак питання його проживання треба вирішувати з матір’ю або відповідними службами.

— Мати залишила його з чоловіком, який погрожував зламати йому руку.

— Це потрібно зафіксувати.

— Як? Артем не хоче говорити.

Марія подивилася на брата. Він сидів на краю дивана, схрестивши руки.

— Його не змушуватимуть розповідати при всіх, — відповіла вона. — Але без його слів і вашої заяви фахівці не знатимуть, що сталося.

— Якщо я подам заяву, його заберуть у притулок?

— Я не можу передбачити рішення служби. Спершу оцінюють безпеку дитини й можливість проживання з родичами. У вас є дорослі родичі?

— Тітка. Але вона не погоджувалася.

— Ви питали прямо?

— Ні.

Я уникала цієї розмови. Тітка Лариса роками повторювала, що не хоче втручатися у мамині проблеми. Коли мама позичала гроші, тітка давала один раз, а потім блокувала номер на кілька місяців. Вона мала право берегти власне життя. Але Артем не був маминою проблемою.

— У вас є безпечне житло хоча б на кілька днів? — запитала Марія.

Світлана відповіла раніше за мене:

— У мене можуть залишитися.

— Тоді сьогодні ви не повертаєтеся до квартири. Домовляємося про консультацію з фахівчинею, яка працює з випадками домашнього насильства. Її звати Ольга Гнатюк. Вона буде завтра після обіду.

— Мати погрожує поліцією, — сказала я.

— Відповідайте на дзвінки спокійно. Повідомте адресу, якщо це безпечно для господарки житла, або запропонуйте зустрітися у відділенні поліції чи тут. Не перешкоджайте матері спілкуватися з сином, якщо сам хлопець не заперечує і розмова не становить загрози.

Я намагалася запам’ятати кожне слово. Світлана попросила записати рекомендації на папері.

— І ще, — сказала Марія. — Якщо є безпосередня небезпека, телефонуйте екстреним службам. Не повертайтеся самі забирати речі й не намагайтеся переконати кривдника поводитися інакше.

Слово «кривдник» прозвучало незвично. Я весь час називала Вадима маминим чоловіком, співмешканцем, проблемою. Кривдник — це вже не непорозуміння й не складний характер.

— Він не бив мене, — сказала я.

— Фізичний удар не є єдиною формою насильства.

Артем повернув голову до вікна.

На вулиці я подзвонила тітці Ларисі. Вона відповіла після довгих гудків.

— Якщо знову через борг, у мене немає грошей, — сказала замість привітання.

— Не через борг. Можеш поговорити?

— Я на роботі. Що сталося?

Я відійшла від Артема, але він усе одно міг чути.

— Нам треба, щоб він кілька днів пожив у тебе.

— Чому?

— Вадим його залякує. Учора замкнув у кімнаті й погрожував.

Тітка замовкла.

— А Галя де була?

— Там.

— І дозволила?

— Так.

— Поліцію викликали?

— Ні.

— Чому?

— Бо Артем не хоче говорити, а я не знала, що робити. Ми зараз у кризовому центрі.

— Господи, Лесю. Ти розумієш, що вплутуєш мене у таке?

Я заплющила очі. Саме цієї відповіді чекала.

— Розумію. Але я прошу не для мами. Для Артема.

— У мене Сергій. Він не терпить ваші скандали.

— Я не прошу брати маму.

— Якщо Артем буде в нас, Галя приходитиме, дзвонитиме, вимагатиме.

— Можеш сказати ні.

— А ти не можеш?

Я подивилася на брата. Він сидів на лавці поруч зі Світланою й робив вигляд, що розглядає машини.

— Я вчуся, — сказала я. — Але сьогодні мені потрібна твоя відповідь.

Лариса довго мовчала.

— На два дні, — промовила нарешті. — До понеділка. І тільки якщо він сам хоче.

— Дякую.

— Не дякуй. Подзвони ввечері.

Я повернулася до Артема.

— Тітка може прийняти тебе на два дні.

Він похитав головою.

— Не хочеш?

— Вона мене не любить.

— Вона майже нас не знає.

— Саме тому.

— У Світлани ми теж не можемо жити постійно.

Артем глянув на неї.

— Я не заважаю?

— Ні, — відповіла Світлана. — Але твоя сестра права: треба знайти рішення, яке не залежить від мого дивана.

Він знову замовк.

Мама зателефонувала, коли ми поверталися. Я ввімкнула гучний зв’язок, щоб Світлана чула.

— Де мій син? — запитала мама.

— Зі мною. Ми були в кризовому центрі.

— Ти зовсім здуріла? Який ще центр?

— Для людей, які пережили домашнє насильство.

— Ніхто нічого не пережив! Поверни Артема додому.

— Вадим пішов?

— Це його дім.

— Тоді Артем не повернеться.

— Ти не маєш права вирішувати.

— Він сам не хоче.

— Дай йому телефон.

Я простягнула телефон братові. Він не взяв.

— Артеме, мама хоче поговорити.

Він похитав головою.

— Він не хоче зараз.

— Ти забороняєш!

— Він сидить поруч. Я не тримаю його.

— Я викликаю поліцію.

— Добре. Ми зустрінемося у відділенні разом із працівницею центру.

Мама не чекала такої відповіді.

— Навіщо ти ганьбиш мене перед людьми?

— Я намагаюся захистити Артема.

— Від чоловіка, який годував вас пів року?