Розділ 8. Артем перестає говорити

Маму виписали наступного дня.

Лікар рекомендував не залишати її саму й повторив номер центру залежностей. Мама кивала, не сперечалася, навіть попросила мене записати час приймання ліків. Щойно ми вийшли з відділення й побачили Вадимову машину, її обличчя змінилося. Вона випрямилася, прибрала мою руку й сказала, що може йти сама.

Вадим відчинив перед нею дверцята.

— Як ти? — запитав ніжно.

— Нормально.

— Я хвилювався.

Я стояла за два кроки й чекала, чи скаже мама про квитанцію з коньяком. Не сказала.

— Додому? — запитав він.

— Так.

— Спочатку до центру, — нагадала я. — Лікар домовився про консультацію на сьогодні.

Мама глянула на мене винувато.

— Я не готова.

— Учора ти могла померти.

— Не перебільшуй.

— Це сказав лікар.

Вадим поклав руку їй на спину.

— Вона щойно з лікарні. Дай прийти до тями.

— Ти купив коньяк її карткою.

Він не здивувався.

— Вона попросила.

— Мамо?

Мама поправила ремінець сумки.

— Я попросила щось міцне, бо мене трусило.

— Тобі треба було викликати лікаря.

— Я не хотіла знову в лікарню.

— А потрапила саме туди.

— Лесю, не зараз.

Ці два слова могли бути написані на нашому родинному гербі.

Вадим посадив її в машину. Я сіла назад. Удома на нас чекав Артем, і я не хотіла залишати маму з Вадимом навіть на коротку дорогу.

Брат був у школі. На кухонному столі лежала записка: «Після уроків гурток. Буду о шостій». Почерк рівний, кожна літера окрема. Артем не любив писати записки. Зазвичай надсилав одне слово: «пішов» або «буду».

Я зателефонувала. Старий телефон був вимкнений, новий теж.

— Може, на уроках, — сказала мама.

— Він мав бути на перерві.

— Не контролюй хлопця. Йому чотирнадцять.

Я подивилася на неї. Учора вона не знала, де син, коли його залишили самого з Вадимом. Сьогодні вчила мене не контролювати.

— Я піду на роботу, — сказала я. — Ліки на столі. О третій треба прийняти одну таблетку.

— Я пам’ятаю.

— Не пий із нею алкоголь.

— Я не дурна.

Вадим відчинив холодильник.

— Знову порожньо.

— Учора було повно, — відповіла я.

— Так вас і годуй.

У холодильнику залишалися каструля супу, яйця, овочі й половина купленого ним сиру. Для Вадима «порожньо» означало, що немає того, чого хоче він.

— Увечері куплю молоко й хліб, — сказала я мамі. — Якщо стане погано, телефонуй мені або лікарю.

— Вадим буде поруч.

— Я сказала, кому телефонувати.

Він засміявся.

— Думаєш, я її отрую?

Я не відповіла. Мама образилася за нього:

— Міг би не приїжджати по мене після того, як ви з Артемом із ним поводитеся.

— А як поводиться Артем?

— Не слухається. Вадим попросив відкласти телефон за вечерею, а він огризнувся.

— Якої вечері? Учора Артем сказав, що не їв.

Вадим зачинив холодильник.

— Відмовився — його вибір.

— Що сталося після того, як я поїхала до лікарні?

— Нічого.

— Я не тебе питаю.

Мама втомлено опустилася на стілець.

— Я була непритомна, якщо ти забула.

Вона справді не могла відповісти. Я взяла сумку й пішла, але всю дорогу до офісу телефонувала Артемові. Він не відповів.

У той день я прибирала поверх, де розміщувалася юридична компанія. Працівники затримувалися, тому доводилося чекати, поки звільнять кабінети. Я витирала скляну перегородку й бачила у відбитті телефон, покладений екраном догори.

О пів на дев’яту Артем написав: «Все добре».

Я одразу подзвонила.

Він скинув.

«Не можу говорити».

«Ти вдома?»

«Так».

«Вадим поруч?»

Відповіді не було.

Я закінчила раніше, залишивши невимитим один кабінет. Ніна пообіцяла доробити, але попередила, що адміністратор уже питав про мої заміни. Ще одна скарга — і мене приберуть із графіка.

Додому їхала на таксі, витративши майже все, що залишалося до зарплати за прибирання. Двері відчинила мама. Вона була твереза.

— Ти чому так рано?

— Де Артем?

— У кімнаті.

— Чому не відповідає?

— Телефон забрав Вадим.

— Навіщо?

— Він погано поводився.

Я пройшла повз неї. Двері Артемової кімнати були замкнені ззовні маленькою засувкою, яку раніше використовували, щоб шафа не відчинялася від протягу.

Я відсунула металеву пластину.

Артем сидів за столом. Підручник був відкритий, але світло не горіло. Він дивився у вікно.

— Ти цілий? — запитала я.

Він кивнув.

— Чому двері зачинили ззовні?

Артем знизав плечима.

— Де Вадим?

Знову мовчання.

Я ввімкнула світло. На лівій щоці брата червоніла смуга. Не від удару долонею — радше він притиснувся до чогось твердого. На комірі футболки не вистачало ґудзика.

— Що він зробив?

— Нічого.

— Подивися на мене.

Він не подивився.

— Артеме, будь ласка.

— Я сказав: нічого.

— Тоді чому тебе замкнули?

— Щоб робив уроки.

— Хто забрав телефон?

— Вадим.

— Старий чи новий?

Брат нарешті глянув на мене. За цим поглядом я зрозуміла: знайшов обидва.

— Де він їх узяв?

— Обшукав куртку.

— Він прочитав повідомлення?

— Не знаю.

— Код від нового?

— Змусив сказати.

— Як?

Артем затиснув губи.

У дверях з’явилася мама.

— Не допитуй його.

— Ти дозволила замкнути сина в кімнаті?

— На пів години. Щоб заспокоївся.

— Коли я прийшла, було майже десять.

— Значить, годину.

— Це нормально?

— Він кинувся на Вадима.

Я повернулася до брата.

— Правда?

Артем мовчав.

— Він ударив Вадима рюкзаком, — продовжила мама. — Бо той попросив показати телефон.