Розділ 7. Ціна нашого спокою

Я обійшла Вадима й пішла до зупинки.

Він не рушив слідом. Не кликав, не погрожував, не намагався посадити мене в машину. Просто стояв біля пекарні, поки я не звернула за ріг. Від цього було не легше. Я весь час чекала, що за спиною почуються кроки.

Автобус приїхав переповнений. Я стала біля водія, затиснута між жінкою з пакетами й хлопцем у будівельній куртці. Раніше така поїздка дратувала б. Тепер я раділа чужим голосам, запахам і ліктям. У натовпі Вадим не міг підійти непомітно.

Телефон завібрував.

«Ти де?» — написала мама.

Я відповіла: «Їду додому».

Через хвилину прийшло друге повідомлення: «Не починай знову. Вадим хотів зробити приємне й підвезти».

Я набрала її номер. Вона відповіла не одразу.

— Він приїхав до моєї роботи без попередження, — сказала я.

— Бо ти відмовляєшся нормально з ним говорити.

— Я не хочу з ним говорити.

— Ви живете в одному домі.

— Це не дає йому права стежити за мною.

— Ніхто не стежить. Лесю, ти вже сама себе накручуєш.

Поряд хтось голосно попросив передати гроші за проїзд. Я притиснула телефон до вуха.

— Він щойно сказав, що ти повірила йому, а не мені.

Мама замовкла.

— Що саме сказав?

Я повторила дослівно.

— Може, мав на увазі вашу вчорашню сварку.

— Він шепотів, щоб ніхто не чув.

— Ти знову шукаєш підтекст.

— Бо він є.

— Я не можу весь день бути між вами! — вигукнула вона. — У мене свої проблеми.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш. Ти тільки вимагаєш: не пий, іди лікуватися, вижени Вадима. А що буде зі мною потім?

— Може, стане краще.

— Тобі легко казати. Ти молода, працюєш, у тебе той Данило бігає слідом.

Я відсунула телефон і подивилася на екран, ніби могла побачити, хто говорив поруч із нею.

— Звідки ти знаєш про Данила?

— Вадим бачив вас.

— Коли?

— Не знаю. Він не стежив, просто побачив.

— Мамо, ти розумієш, що повторюєш його слова?

— А ти розумієш, що робиш із нашою родиною?

Вона поклала слухавку.

Я доїхала до наступної зупинки й вийшла, хоча до дому залишалося ще п’ять. Стояла біля кіоску з газетами, поки автобус поїхав. Хотілося повернутися до пекарні, попросити у Світлани конверт і більше не заходити до квартири. Але Артем мав повернутися зі школи за годину. Його новий телефон мовчав.

Я пішла додому пішки.

У квартирі мама прибирала. Коли хвилювалася, вона мила вже чисті поверхні. Підлога у коридорі була мокра, стільці стояли на столі. Вадима не було.

— Де він? — запитала я.

— Поїхав у справах.

— У яких?

— Не допитуй мене.

Я зняла взуття й залишила його на газеті.

— Нам треба домовитися.

— Ви вже домовилися. Він до тебе не заходить, не торкається. Чого ще?

— Щоб не приїздив на роботу й не стежив, із ким я спілкуюся.

— Гаразд. Скажу.

Мама продовжила мити підлогу. Я чекала, що вона підніме голову, але вона старанно водила ганчіркою вздовж плінтуса.

— Ти справді думаєш, що я все неправильно зрозуміла? — запитала я.

— Думаю, ви обоє наробили дурниць.

— Яких дурниць наробила я?

— Провокуєш його. Розмовляєш зверхньо, постійно нагадуєш, що квартира не його. Ховаєш гроші.

— Це не дає йому права хапати мене.

— Я не кажу, що дає.

— Тоді чому відповідальність порівну?

Мама кинула ганчірку у відро.

— Бо в житті майже ніколи не винна одна людина.

— Якщо чоловік торкається мене після слова «не можна», винен він.

— Він вибачився.

— Щоб ти відчепилася.

— А що ти від нього хочеш? Щоб став на коліна?

— Хочу, щоб пішов.

— Не піде.

Вона сказала це спокійно й нарешті подивилася на мене.

— Я не вижену Вадима, — продовжила мама. — Він допоміг нам, коли ніхто інший не допоміг. Я його люблю. Якщо ти не можеш цього прийняти, хоча б не руйнуй усе.

— А що ти пропонуєш?

— Жити спокійно. Не чіпати одне одного. Ти віддаєш свою частину на квартиру, він не втручається у твої справи.

— Учора він був у моїй кімнаті.

— Учора закінчилося.

— Для тебе.

— Для всіх, якщо перестати повертатися.

Ось якою була мамина ціна спокою: подія мала зникнути одразу після того, як ставала незручною. Той, хто згадував, руйнував родину. Не той, хто зробив.

— Добре, — сказала я. — Я віддаватиму третину комунальних і купуватиму продукти для себе та Артема. Решта моїх грошей залишається в мене.

— Вадим не погодиться.

— Це не його рішення.

— Тоді він може вимагати повернути борг.

— Нехай покаже розписку.

Мама зблідла.

— Ти справді підеш проти нього через гроші?

— Це він іде проти мене через гроші.

— Ти стала жорстока.

Я ледь не засміялася. Не від веселощів — від безсилля.

— Я з тринадцяти років віддаю тобі гроші. Скільки ще треба, щоб не бути жорстокою?

Мама взяла відро й понесла до ванної.

— Я не просила тебе працювати з тринадцяти.

— Ти просто брала те, що я приносила.

Вона зачинила двері. За хвилину зашуміла вода.

Я пішла до кімнати й перевірила засув. Він тримався, хоча один шуруп розхитався. У вихідний треба було купити нормальний.

Артем повернувся похмурий. На запитання відповідав коротко, від обіду відмовився.

— Вадим писав? — запитала я.

— Ні.

— Хтось у школі образив?

— Ні.

— Тоді що?

— Нічого.

Він зачинився у своїй кімнаті. Я хотіла піти за ним, але зупинилася. Останні місяці я вимагала від Артема звіту про кожну зміну настрою так само, як Вадим вимагав його від мене. Турбота теж могла тиснути, якщо людина не мала права на мовчання.

Увечері Вадим повернувся з двома великими пакетами продуктів. Виклав на стіл м’ясо, сир, фрукти, солодощі й дорогий чай. Мама одразу пожвавішала.