Розділ 6. Ти все неправильно зрозуміла

Мама дивилася на моє зап’ястя, але запитання поставила не мені.

— Вадиме, навіщо ти взагалі зайшов до її кімнати?

— Хотів поговорити.

— Про що?

— Про цього водія.

Я не одразу зрозуміла, кого він має на увазі. Потім згадала Данила.

— До чого тут він? — запитала я.

— Ти приходиш невідомо коли, брешеш, де була, а потім замикаєшся з телефоном.

— Я була на батьківських зборах.

— До цього він підвозив тебе.

— Один раз. До школи.

— Чому приховувала?

— Я нічого не приховувала. Ти мені ніхто, щоб звітувати.

Вадим глянув на маму, наче мої слова підтверджували його правоту.

— Чуєш, як вона розмовляє?

— Не змінюй тему, — сказала я. — Ти зайшов, зачинив двері, не випускав мене й схопив за руку.

— Я не зачиняв на замок.

— Я цього й не сказала.

Він на мить замовк. Артем стояв поруч зі мною, босий, у домашніх штанах. Мама подивилася на нього.

— Ти бачив, як Вадим її хапав?

— Коли я зайшов, він тримав її за руку.

— Я вже відпускав, — сказав Вадим.

— Тобто тримав, — відповів Артем.

— Не втручайся, коли дорослі розмовляють.

— Він свідок, — сказала я.

Мама потерла скроні. Її погляд затуманився не від алкоголю, а від паніки. Я знала цей стан: вона шукала найкоротший шлях назад до спокою. Не до правди — до тиші.

— Усі сядьте, — попросила вона. — Давайте нормально поговоримо.

— Я не сяду з ним за один стіл.

— Лесю, будь ласка.

— Він має вийти з квартири.

Вадим тихо засміявся.

— Ось до чого все йшло.

— Що?

— Ти від першого дня хочеш мене вигнати. Не сподобалося, що мати нарешті знайшла чоловіка й перестала жити тільки твоїми наказами.

— Я не наказувала їй пити.

— А я наказував?

— Ти купуєш алкоголь.

— Бо вона просить.

Мама підняла руку.

— Припиніть говорити про мене так, ніби мене тут немає.

— Тоді скажи йому піти, — відповіла я.

— Куди?

— Не знаю. До себе.

— У нього орендарі в квартирі.

— Нехай поживе у знайомих.

— Через одну сварку?

Я подивилася на неї. На моєму зап’ясті червоні сліди вже темнішали. Артем підтвердив, що бачив Вадима в моїй кімнаті. Мама все одно назвала це сваркою.

— Не через сварку, — сказала я. — Він заходить до мене без дозволу. Уночі намагався відчинити двері третім ключем. Перевіряв телефон, забрав картку. Сьогодні не випускав із кімнати й торкався мене.

— Не вигадуй, — різко промовив Вадим.

— Я не з тобою розмовляю.

Мама зблідла.

— Що означає «торкався»?

— Волосся. Раніше — талії. Робить це навмисно, а потім каже, що знімав листок або нитку.

— Господи, — видихнула вона. — Лесю, це не домагання.

Я ще не вживала цього слова. Вона сказала його сама.

Вадим одразу скористався.

— От бачиш? Вона вже казна-що собі придумала. Я прибрав нитку, а тепер виходить, що домагаюся дочки своєї жінки.

— Не називай мене дочкою.

— І не збирався.

Він сказав це з такою зневагою, що мама нарешті повернулася до нього сердито.

— Вадиме, замовкни хоч на хвилину.

Він підняв руки й відійшов до вітальні.

— Розбирайтеся. Потім покличете, коли вирішите, у чому я винен.

Мама зайшла до моєї кімнати. Артем хотів піти за нами, але вона попросила його залишитися в коридорі.

— Він теж має це чути, — сказала я.

— Не треба втягувати дитину.

— Його вже втягнули. Вадим хапав його за плече й вимагав не розповідати мені, що відбувається вдома.

— Артем сказав, що його не били.

— Значить, хапати можна?

— Я не це кажу.

Мама зачинила двері. Я одразу відчинила їх знову.

— Не зачиняй.

Вона подивилася на мене розгублено.

— Добре.

Ми сіли на ліжко. Вона взяла мене за руку, хотіла роздивитися сліди, але я відсмикнулася.

— Не треба.

— Я хочу зрозуміти.

— Я вже все розповіла.

— Може, він справді хотів забрати телефон, щоб ти не розбила.

— Чому він був у моїй кімнаті із зачиненими дверима?

— Ти сама сказала, що не замкненими.

— Мамо, ти чуєш себе?

Вона заплакала. Не голосно, без звичних п’яних схлипувань. Сльози просто покотилися по щоках.

— Чому ви робите це зі мною?

— Ми нічого з тобою не робимо.

— Я тільки почала жити нормально. У мене є людина, яка не кинула після всього. І тепер ти кажеш таке.

— Я кажу, що він робить.

— Ти впевнена, що правильно зрозуміла?

— Так.

— Може, він незграбний. У Вадима немає доньок, він не знає, як поводитися з молодою дівчиною.

— Не хапати й не заходити до кімнати — для цього не треба мати доньку.

— Я поговорю з ним.

— Про що?

— Щоб більше не торкався, не заходив. Щоб давав тобі більше простору.

— Він має піти.

Мама витерла обличчя долонями.

— Я не можу вигнати його просто зараз.

— Чому?

— Він заплатив наш борг. У нього тут речі. Ми разом.

— Ти боїшся залишитися сама.

— А ти не боїшся? Ти ж тримаєш біля себе Артема, ніби без нього не знаєш, для чого жити.

Це було жорстоко. Мама зрозуміла одразу, але не забрала слів назад.

— Я тримаю Артема біля себе, бо ти не поводишся як його мати.

Вона встала.

— От і все. Тобі не потрібна правда. Ти хочеш довести, що краща за мене.

— Я хочу, щоб удома було безпечно.

— Тут безпечно. Поки ти не починаєш скандал.

Я відчула, як усередині щось обірвалося. Не надія — вона була живучішою. Швидше звичне пояснення, що мама просто не розуміє. Вона розуміла. Я бачила це по її обличчю. Просто наслідки правди здавалися їй страшнішими за те, що робив Вадим.

— Добре, — сказала я. — Тоді я поставлю засув ізсередини. Ключів не буде. Вадим не заходить до моєї кімнати за жодних обставин. Не торкається мене. Не бере мій телефон і картку. Не розпитує, з ким я зустрічаюся. Якщо порушить хоча б одне — я викличу поліцію.