Розділ 5. Не торкайся мене

Мама не допила пиво. Це було єдине, чим я могла себе заспокоїти.

Вона зробила кілька ковтків, потім поставила пляшку на стіл і відсунула. Вадим одразу сказав, що пишається нею. Я промовчала. Якщо почну сперечатися, мама вирішить, що захищає не пляшку, а власне право вибору.

До консультації ми поїхали втрьох. Вадим наполіг, що відвезе нас машиною. У салоні було душно, мама сиділа попереду й постійно витирала долоні об штани. На світлофорі Вадим накрив її руку своєю.

— Якщо не сподобається, одразу підемо, — сказав він.

— Ми хоча б вислухаємо лікаря, — відповіла я.

— Я не з тобою говорю.

— А я їду не заради тебе.

Мама повернулася.

— Будь ласка, не починайте.

Ми замовкли.

Центр розташовувався у старій будівлі біля лікарні. У коридорі пахло хлоркою й міцною кавою. На стінах висіли плакати про залежність, але мама намагалася на них не дивитися. Вона заповнила анкету, кілька разів виправляючи одну й ту саму дату.

Лікарка запросила маму до кабінету саму. Вадим обурився.

— Я її чоловік.

— Пацієнтка повнолітня, — спокійно відповіла лікарка. — Спочатку я поговорю з нею. Якщо вона захоче, покличемо родичів.

Мама завагалася, але пішла. Ми залишилися у коридорі.

Вадим сів біля вікна й почав гортати телефон. Я стала навпроти дверей кабінету.

— Задоволена? — запитав він через кілька хвилин.

— Чим?

— Привезла матір до наркологів. Тепер можеш усім розповідати, яка вона алкоголічка.

— Я нікому не розповідаю.

— На роботі вже поскаржилася?

— Ні.

— А тому водієві?

Я повернулася до нього.

— Данило тут до чого?

— Сам запитую.

— Ти стежиш за мною?

— Не перебільшуй свою важливість.

Вадим знову подивився у телефон, але я помітила задоволення на його обличчі. Йому подобалося, що він знає ім’я людини, про яку я не говорила вдома.

— Не згадуй Данила, — сказала я.

— Чому? Хлопець не знає, з якої ти родини?

— Це не твоя справа.

— Моя, поки ти живеш під моїм дахом.

— Це не твій дах.

— Знову починається.

Двері кабінету відчинилися. Мама вийшла заплакана, але твереза. Лікарка запросила нас усередину.

Вона говорила просто, без залякування. Пояснила, що мамі потрібне обстеження, медична допомога під час припинення вживання алкоголю та подальша робота з фахівцем. Запропонувала кілька варіантів, зокрема коротке стаціонарне лікування.

— Я не ляжу до лікарні, — одразу сказала мама.

— Рішення за вами, — відповіла лікарка. — Але різко припиняти вживання після тривалих періодів небезпечно. Саме тому потрібен медичний супровід.

— Я вдома впораюся, — сказала мама.

— Раніше вдавалося?

Мама опустила очі.

Вадим нахилився вперед.

— Скільки це коштує?

Лікарка назвала приблизну суму. Вадим тихо свиснув.

— За такі гроші людина сама кине.

— Залежність не є питанням сили волі, — сказала вона.

— Усе у вас не питання сили волі. А платити хто буде?

— Я, — відповіла я.

Він повернувся до мене.

— З яких грошей?

— Зароблю.

— Ти вже утримуєш пів міста.

Лікарка подивилася на мене.

— Рішення має прийняти ваша мама. Ви не можете лікуватися замість неї.

Я знала, що вона має рацію. Але знання не пояснювало, як потім жити в одній квартирі з наслідками маминого рішення.

— Я подумаю, — сказала мама.

Ми вийшли з кабінету з папкою рекомендацій і номером координаторки. У машині Вадим відразу почав говорити, що лікарі заробляють на чужому горі. Мама мовчала. Я попросила її не вирішувати зараз.

— Вона вже вирішила, — сказав Вадим.

— Я хочу почути це від неї.

— Я не ляжу, — тихо промовила мама. — Спробую вдома.

— Тоді хоча б амбулаторно. Тут є номер.

— Подзвоню завтра.

— Чому не сьогодні?

— Бо я втомилася, Лесю!

Вона закрила обличчя руками. Вадим глянув на мене через дзеркало.

— Дотиснула? — запитав він.

Я більше не говорила до самого дому.

Наступні чотири дні мама не пила. Вона прибирала квартиру, варила їжу, шукала роботу. До координаторки так і не подзвонила, але я не тиснула. Вадим теж поводився майже бездоганно: купував продукти, не заходив до моєї кімнати, не питав про зарплату.

Я знала, що тиша тимчасова. Проте тіло повірило швидше за розум. Я перестала присувати стіл до дверей, хоча замикалася. Однієї ночі навіть проспала шість годин поспіль.

У пекарні стало легше. Я не різала пальці й не плутала замовлення. Світлана перестала дивитися так, ніби чекала, коли я впаду.

У п’ятницю Данило привіз нову партію коробок. Я допомагала складати їх у коморі.

— У брата все добре? — запитав він.

— Класна керівниця сказала, що він втомлений.

— І що робитимете?

— Я піду на збори.

— Це вирішить утому?

Я поставила коробку різкіше, ніж збиралася.

— Ти теж вирішив повчити мене жити?

Данило відступив.

— Ні. Невдало запитав.

— Усі знають, що мені робити. Тільки ніхто не хоче робити це замість мене.

— Я не знаю, що тобі робити.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо ти сказала про брата, і мені не байдуже.

Він не виправдовувався й не сердився. Просто стояв біля стелажа, тримаючи останню коробку.

— Вибач, — сказала я.

— Нічого.

— Ні, я грубо відповіла.

— Ти втомлена.

— Не кажи так. Коли люди говорять, що я втомлена, це означає, що мої слова можна не сприймати серйозно.

Данило поставив коробку.

— Добре. Ти грубо відповіла. Але я переживу.

Я засміялася. Несподівано для себе — голосно, без напруження. Він усміхнувся.

— Так краще?

— Значно.

— Можна ще одне запитання?

— Спробуй.

— Ти коли-небудь маєш вихідний?