Розділ 2. Дитина, яка приносила гроші

Вадим тримав ключ перед собою, не ховаючи усмішки.

Мама дивилася то на нього, то на мене. Вона ще не встигла зрозуміти, чому це важливо, а я не мала часу пояснювати. За дві хвилини мав приїхати автобус. Якщо пропущу його, наступного доведеться чекати сорок хвилин.

— Де ти взяв ключ? — запитала я.

— Лежав у шухляді.

— Це запасний ключ від моєї кімнати.

— Значить, правильно здогадався.

— Віддай.

Вадим стиснув ключ у кулаці.

— Я сказав: замикатися більше не будеш. У квартирі стара проводка. Щось станеться — двері доведеться ламати.

— За двадцять років нічого не сталося.

— Бо раніше тут не було чоловіка, який думає головою.

Мама поморщилася й притиснула пальці до скроні.

— Не сваріться, будь ласка. Мені погано.

— Я не сварюся, — відповів Вадим. — Пояснюю правила безпеки.

— Моєї кімнати він не стосується, — сказала я матері.

— Лесю, ти запізнюєшся на роботу.

Вона вимовила це так, наче захищала мене від догани, хоча насправді просто хотіла, щоб я пішла. Мама все життя вміла припиняти розмови, яких не бажала чути. У дитинстві вона казала, що втомилася. Потім почала скаржитися на тиск. Останнім часом посилалася на Вадима: він нервує, він не любить скандалів, йому завтра рано вставати.

— Віддай ключ, — повторила я.

— Увечері поговоримо.

— Немає про що говорити.

Я вийшла, не дочекавшись відповіді. На сходовому майданчику було холодно. Вікно між поверхами не зачинялося, і до будинку задувало вологе повітря. Я збігла сходами, притримуючи сумку, й побачила автобус на перехресті.

Довелося бігти.

Водій зачинив двері просто переді мною, але жінка біля вікна постукала по склу. Автобус зупинився. Я зайшла, приклала картку до термінала й стала біля задніх дверей. Сісти було ніде.

У долоні пульсувала вчорашня подряпина. Я дивилася на неї й намагалася не думати про ключ.

До пекарні я приїхала о п’ятій п’ятдесят вісім. Світлана стояла біля службового входу з паперовим стаканчиком кави. Вона завжди приходила раніше за всіх, хоча могла б доручити відкривати зміну комусь із нас.

— Ще дві хвилини — і записала б запізнення, — сказала вона.

— Але ж не запізнилася.

— Обличчя в тебе таке, ніби краще було запізнитися й поспати.

— В автобусі посплю.

— Стоячи?

— Навчилася.

Світлана простягнула мені каву.

— Це ваша.

— Уже ні.

Я зробила ковток. Кава була без цукру й така міцна, що заболів порожній шлунок. Проте за кілька хвилин стало легше тримати очі розплющеними.

— Учора довго прибирали? — запитала Світлана.

— До десятої.

— Ніна казала, ви о пів на десяту закінчили.

— Автобус зламався. Ішла пішки.

Вона нічого не відповіла, тільки подивилася уважніше. Світлана не любила розпитувати. Якщо бачила, що людина не хоче говорити, знаходила інший спосіб допомогти: залишала каву, міняла місцями перерви, непомітно клала у пакет булку з учорашньої випічки.

У роздягальні я перевдяглася у білу футболку, штани й фартух. Телефон поклала у шафку, але за хвилину повернулася і перевірила повідомлення. Від Артема нічого не було. Мама надіслала лише знак питання.

Я написала: «Що?»

Відповідь прийшла одразу: «Ти могла б не доводити Вадима. Він нам допомагає».

Я прочитала двічі. Потім заблокувала телефон і пішла до цеху.

Першу годину ми формували тісто для булок. Тепле повітря пахло дріжджами, ваніллю й розігрітим металом. Я любила початок зміни: руки працювали самі, розмовляти ніхто не вимагав, а гул обладнання заглушував думки.

О сьомій відкрилася крамниця при пекарні. До віконця відразу підійшли водії маршруток, дві медсестри з нічної зміни й чоловік у формі охоронця. Я викладала гарячі булки на тацю, коли до вітрини притиснулася дівчинка у великій синій куртці. Їй було років дванадцять. Вона довго рахувала монети, а потім попросила одну найдешевшу булку без начинки.

— Чай будете? — запитала касирка.

Дівчинка похитала головою.

Я знала цей рух. Не «не хочу», а «не маю за що».

— До ранкової булки чай безкоштовний, — сказала я.

Касирка глянула на мене, але сперечатися не стала. Я сама заплатила б за пакетик, якби наприкінці зміни не зійшлася каса.

Дівчинка взяла стаканчик обома руками.

— Дякую.

Вона сіла за столик біля дверей і почала їсти маленькими шматочками, наче розтягувала сніданок на весь день.

Мені теж було дванадцять, коли я вперше зрозуміла, що вдома справді немає грошей.

До того я знала, що ми бідні. Носила куртку після доньки тітки Лариси, не просила новий телефон, у їдальні брала тільки суп. Але бідність здавалася мені обмеженням, а не небезпекою. Я думала: не можна купити те, можна обійтися без іншого. Не розуміла, що одного ранку можна прокинутися й побачити на столі порожню хлібницю, а в холодильнику — банку гірчиці та засохлу половину цибулини.

Артемові тоді було шість. Він запитав, що буде на сніданок. Я відповіла, що ми запізнюємося й поїмо у школі. Насправді в його класі харчування оплачували наперед, а мама вже другий місяць не вносила гроші.

Вона лежала у своїй кімнаті. Я зайшла й довго кликала її, поки вона розплющила очі.

— Дай грошей на їжу, — попросила я.

— У сумці подивися.

Сумка була порожня. У внутрішній кишені лежала квитанція з ломбарду й два автобусні квитки.

— Там немає.

— Значить, на картці.

— Я не знаю коду.

— Господи, Лесю, дай поспати.

— Артем голодний.

Мама накрила голову ковдрою.

Я відвела брата до школи, а сама повернулася додому. Того дня в нас мала бути контрольна з української мови. Я не пішла. На ринку біля автостанції жінка на ім’я Тамара продавала овочі й іноді дозволяла мені перебирати картоплю за яблуко або кілька морквин. Я запитала, чи може вона дати справжню роботу.