Розділ 5

Цілий день Ліза прислухалася до своїх відчуттів і намагалася зрозуміти, що змінилося. Їй враз стало легко та спокійно на душі. Камінь розпачу зник, наче вона чекала такої неординарної ситуації, щоб подивитися на своє життя з іншого боку. Тепер їй було соромно за слова, сказані серед степу. У Назара була складна життєва ситуація, а у неї — лише тимчасові труднощі. Минуло пів року після розлучення, а вона досі хапалася за минуле, в надії зрозуміти чому так сталося. Сьогодні ж зранку вона чітко зрозуміла, що минуле не можна тягнути за собою, інакше шлях заведе у безвихідь. Його потрібно відпускати і йти назустріч новому.

З Артемчиком протягом дня не було жодних проблем. Хлопчик був чемним та слухняним. Вони гралися, прикрашали ялинку, дивилися разом мультфільм, а коли він заснув, Ліза зайнялася підготовкою до свята.

Вона дивилася з вікна на великі лапаті сніжинки і більше не відчувала себе самотньою. Навпаки, у неї була купа запланованих справ, і це гріло душу тендітною надією. У холодильнику було достатньо продуктів, щоб приготувати святкову вечерю і Ліза з насолодою цим займалася. Навіть забула, коли отримувала задоволення від приготування їжі. Вона мала бажання віддячити Назару за гостинність і ретельно підготувати усе до свята. Дівчина розуміла, що самотній батько не має хисту й часу для таких занять.

Ближче до вечора до будинку завітала гостя. Коли Ліза відчинила двері, на порозі стояла усміхнена Аліна.

— Привіт. А я вам подарунки принесла, — весело сказала дівчина. — Є куди покласти?

— Ой, — здивована Ліза згадала, що тримає її на порозі. Відійшла, пропускаючи дівчину до хати.

— Ялинка?! — здивовано вигукнула Аліна, почала діставати подарунки і ставити під ялинку. — А пахне як! Назара немає?

— Якийсь форс-мажор на роботі, — знизала плечима Ліза. — У тебе все добре?

— Так, — широко усміхнулася дівчина. — А у вас? О, Артемчик, — вона підхопила хлопчика на руки і поцілувала у щічки. — З прийдешнім, котику. Я побіжу, у мене дуже багато справ сьогодні, — поставила малюка і поспішила на вихід.

— Аліно, щось передати Назару? — пішла за нею Ліза.

— Скажи, щоб приводив тебе в гості, — її усмішка виглядала щирою. — Знаєш, я трохи дивачка, вірю в долю та її випадкові сюрпризи, — вона підморгнула і зникла за дверима, не попрощавшись.

«Справді дивачка» — подумала Ліза, однак слова її зрозуміла. До вечора вона готувалася до свята, шкодуючи, що у сумці немає святкової сукні. Хотілося мати гарний вигляд у таку магічну ніч. Вона дуже сподівалася, що новий рік принесе їй бажане та здійснить заповітну мрію.

О восьмій годині вечора Ліза почала хвилюватися, що Назара довго немає. О дев’ятій — боролася з бажанням зателефонувати. Вона приготувала Артема до сну, погодувала і вклала спати, а Назара все не було. Коли стрілка годинника показала десяту, вона не витримала і зателефонувала.

— Я слухаю, — майже одразу почула голос Назара.

— Привіт, це Ліза.

— Щось сталося? — занепокоївся чоловік.

— Ні, з Артемом усе добре, — поспішила заспокоїти його дівчина. — Просто година пізня і я… хвилювалася.

— Лізо, — він якось важко видихнув і замовк. — Ми з хлопцями загрузли і вже дві години не можемо відкопатися.

— Далеко? — Ліза визирнула у вікно, за яким лютувала негода.

— Зо два кілометри. Схоже, і сьогодні пішки доведеться йти.

— В таку заметіль?

— Немає вибору. Мене чекають.  

— Артемчик спить, але мушу зізнатися, що не витримала і дозволила йому розгорнути подарунок, який принесла Аліна.

— А ти чим займаєшся? — у його голосі вона почула усмішку.

— А я чекаю, — проказала тихо.

— Я обов’язково встигну, — сказав чоловік і завершив розмову.

Ліза усміхнулася, зазирнула до Артема, переконалася, що він спить і тихо вийшла у коридор. Накинула шаль на плечі і, дивлячись з вікна на засніжену дорогу, почала чекати. За годину хурделиця затихла, сніг падав рівно та спокійно. Негода за два дні утворила у дворі справжню новорічну казку.

Чомусь зараз їй згадався фрагмент з минулого, а таких було багато за три роки подружнього життя. Вона завжди чекала повернення чоловіка додому, вважала, що такий обов'язок у жінки. А потім плакала, розчарувавшись, бо чоловік мав цікавіші справи. Рішення розлучитися давалося важко, сім'я не схвалила її бажання. Та вона пам'ятала вираз, який почула колись давно: "Якщо ти сам себе не любиш, марно чекати цього від інших людей" Тепер вона вільна, і чекаючи майже незнайомого чоловіка, відчувала себе потрібною. Звідки бралася ця впевненість Ліза не знала, але вона їй подобалася. Подобалося це відчуття. Сьогодні вона була мамою і ця думка дуже гріла її серце. 

Коли на дорозі показалася одинока фігура, серце дівчини схвильовано застукотіло. Вона приклала руки до грудей, чимдуж вдивляючись у вікно. Коли скрипнула хвіртка, не витримала і вискочила на ґанок. Назар, помітивши її тендітну фігуру, усміхнувся і пришвидшив крок.

— Я й не мріяв, щоб мене аж так чекали, — жахлива втома зникла, у тілі з'явилася легкість. А на душі… Там відучора відбувалося щось незрозуміле, давно забуте, заборонене. 

— Все добре? — запитала Ліза.

— Так, — він сказав щиру правду. Усе було добре. Йому весь час хотілося усміхатися. — Ходімо до будинку.

Поки Назар приводив себе до ладу, Ліза підігріла їжу, увімкнула гірлянду, яку повісила на стіну, щоб створити трішки свята. 

— Ого, який стіл. Це… Ти сама приготувала? — здивовано запитав чоловік.

— Так, — дівчині було приємне його здивування.

Назар відкоркував шампанське і налив у келихи. Він поняття не мав, коли вона встигла усе зробити, бо сам завжди мав з цим проблеми.

— Я й забув, — поставив келих і вийшов до передпокою. До Нового року залишалося кілька секунд.

— Назаре, — Ліза хотіла про це сказати, але відчинивши двері зіштовхнулася із чоловіком. — Новий рік, — промовила, розгубившись.