Розділ 4

Запанувала тиша. Ліза думала про несправедливість життя, а Назар, що йому легко давалася розмова з гостею. Повернулося бажання захистити, хоча ніхто його про це не просив.

— Знаєте, з дитинства я пам’ятаю, як сильно чекала свят. Обожнювала прикрашати ялинку і з нетерпінням чекала подарунків. Мушу зізнатися, що нічого не змінилося. Навіть сьогодні я готова зануритися у приготування. Вони зафарбовують сірі будні кольоровими фарбами. Дають можливість відчути себе дітьми. Тоді життєві невдачі не здаються такими безвихідними. Навіть коли гірко на душі варто спробувати.

— Завтра буде довгий день, час спати, — чоловік допив свій напій та підвівся, побажавши доброї ночі тихо вийшов із кімнати.

Лізі здавалося, що вона переступила невидиму межу у розмові і йому це не сподобалося.

Втома давала про себе знати, тому дівчина вкрилася ковдрою і, дивлячись на вогонь у каміні, солодко заснула. На диво, вона відчувала себе захищеною і не прокидалася навіть тоді, коли через кілька годин чоловік увійшов та поставив невелику ялинку біля вікна. Кімнату миттю наповнив аромат хвої і Назару на мить згадалося дитинство. Ліза має рацію, дітям потрібне свято. А інколи дорослим воно потрібне більше. Він давно відчував, що треба відпустити минуле, але не знаходив у собі сил, а сьогодні зрозумів, що прийшов час. Чоловік кинув погляд на дивну дівчину, яку привела до його будинку хурделиця, усміхнувся і вийшов.

Лізі снилося щось приємне. Вона сміялася і відчувала себе щасливою, а потім легкий шерех змусив розплющити очі і різко сісти в ліжку. Посеред кімнати у милій піжамі з гномиками стояв Артем, а біля вікна — справжня ялинка. Ліза кілька разів кліпнула, не повіривши своїм очам, адже вчора її не було.

— Тато готує сніданок, — промовив малюк, з захватом дивлячись на ялинку. — Ходімо, — він потягнув рученята до Лізи і вони разом попрямували на кухню.

Біля дверей дівчина почула, що чоловік говорить телефоном, а увійшовши побачила стовп диму і пригорілі млинці на тарілці. Чоловік нервував, він кинув винуватий погляд на Артема і вийшов з кухні. Його роздратований голос доносився крізь зачинені двері, поки Ліза смажила млинці. Вона увімкнула чайник та знайшла каву, підігріла Артемчику какао. Почувала себе вільно та спокійно. Відчувала, що її допомога зараз необхідна.

— Лізо, — чоловік з’явився майже безшумно. Оцінив поглядом рум’яні млинці на столі і погладив по голові сина, який ними смакував. — Мушу просити вас про допомогу.

— Я слухаю, — знітилася дівчина. Чомусь прямий погляд Назара її хвилював. Він був надто уважним, навіть зацікавленим. А може, вона просто видавала бажане за дійсне.

— На роботі стався форс-мажор і потребує мого негайного втручання, а Аліна не бере слухавку. Відписала, що зайнята, — Лізі здалося, що у голосі чоловіка чується розпач.

— Посидіти з Артемчиком? — здогадалася вона і усміхнулася від того, як смачно ласував малюк млинцями.

— Якщо не складно.

— Добре.

— А ви впораєтесь? — він нервував.

— Не хвилюйтеся, ми впораємося. Правда, Артемчику? — вона погладила його по світлому волоссю, відчувши всередині дуже теплі відчуття.

На коротку мить їй здалося, що це звичайний зимовий ранок, вона проводжає чоловіка на роботу, а за столом снідає їхній малюк. Стало так добре на душі, але видіння розвіялося, нагадавши про реальність.

— Вдома мене чекає хіба що штучна ялинка, тому поспішати нікуди, — вона промовила це тихо, не дивлячись на чоловіка.

— Обіцяю, що відвезу вас куди скажете, тільки-но повернуся додому. А якщо ви не палаєте бажанням провести святковий вечір наодинці з ялинкою, ми з Артемом вас запрошуємо, — ці слова далися Назару важко, але уява малювала свято і він вирішив діяти.

— Тоді я щось приготую? — несміливо запитала Ліза.

— Може, щось купити? Я запишу номер, — він дістав блокнот із холодильника і написав на аркуші свій номер. — Дзвоніть, якщо буде потреба.

— Добре.

— Бувай, сину, — Назар поцілував сина в голівку й вийшов з кухні.

— Мамо, а коли будуть подарунки? — запитав хлопчик.

— Подарунки… — повторила за ним дівчина. У неї були дивні відчуття від звертання Артема, але й відмовити вона не могла, їй було щиро шкода дитину. — Почекай мене тут, — вона вискочила з кухні, щоб нагадати Назару про подарунок.

— Назаре, — відчинила вхідні двері і вийшла на ґанок. Холод миттю обхопив своїми крижаними мацаками. Чоловік розвернувся, подивися на Лізу і зрозумів, що не хоче її відпускати. Не хотів нічого аналізувати, шукати причини, просто так відчував.

— Подарунок, — збентежилася Ліза під його поглядом. — Артем запитав…

— Я пам’ятаю, — на його вустах з’явилася усмішка. — А що полюбляєш ти? — він чекав відповіді, а Ліза боролася з сум’яттям.

— Шоколадні цукерки, — відповіла тихо. — А ти?

— Не відмовлюся від печені, — він ще раз усміхнувся, розвернувся і зник в заметілі, але вони обоє чітко знали, що ввечері знову зустрінуться.

Несподівана зустріч подарувала їм надію, шанс на щастя. Мабуть, хтось дуже бажав, щоб вони зустрілися. Може, Ліза потребувала такого турботливого чоловіка, або Назар таємно мріяв про неочікувану гостю. А може, то велика мрія маленького Артемчика втілилася у реальність.