Розділ 3

Дитячий голос прозвучав надто голосно, у приміщенні запанувала тиша. Здавалося, було чути як шурхотить сніг на вулиці. Ліза схвильовано дивилася на похмуре обличчя Назара, а потім позаду тихо зітхнула Аліна та увійшла на кухню.

— Артемко, це Ліза, вона прийшла у гості, — пояснила дівчина. — Пригостимо її какао? Ліза дуже змерзла.

— Так, — тихо відповів хлопчик.

Лізі було ніяково втручатися у чуже життя, але і вибору теж не було. Вона сіла на стілець і з вдячністю прийняла чашку з гарячим напоєм від Аліни.

— Їжу Артемкові я приготувала, ми погуляли, сніговика зліпили, речі склали, — почала перераховувати Аліна. — Якщо у вас все добре, я побіжу, — дочекалася кивка свого брата і вже збиралася вийти, але Ліза її зупинила:

— Чекай, — вона підвелася, занервувавши, — Назар казав, що ти влаштуєш мене на ночівлю.

— А я й не проти, — весело відповіла дівчина. — Тільки от мій чоловік так хропе, що ти сама від нас втечеш серед ночі. А у Назара хата велика, тепла, та й допомога знадобиться. Правда ж, Назаре? Дитині свято потрібне, а ти досі ялинку не приніс, — з цими словами вона розвернулася і вийшла з кухні.

— Аліно, — вибігла за нею Ліза, — а зранку ти поїдеш до міста?  

— А тобі потрібно до міста? — якось дивно подивилася на неї дівчина.

— Так, — спантеличено відповіла Ліза.

— Зустрінемося, — дівчина махнула рукою, вхопила куртку і тієї ж миті зникла у хурделиці. Ліза зітхнула. Ще трішки постояла біля дверей, поки холод не почав пробиратися крізь шкарпетки, а потім повернулася на кухню.

— Як справи? — Ліза сіла на диванчик біля малюка та усміхнулася йому.

— Мама, — промовив Артемко, а Назар голосно зітхнув.

— Це не мама, а тьотя, — роздратовано проказав чоловік, подивившись на гостю.

— Назаре, вибачте мені, що нав’язалася. Я справді думала, що ви йдете до міста. Хоч зараз готова поїхати, тільки скажіть як.

— У вітальні досить зручний диван, — тихо почав говорити чоловік, — у шафі поряд знайдете все необхідне для комфортної ночівлі. Можете прийняти душ, а потім повечеряємо.

Він говорив не дивлячись на Лізу, намагаючись пригадати, коли останній раз у нього були гості, окрім сестри. Шалений ритм життя, турбота про сина та робочі питання не давали відпочинку. Він розумів, що змінився за останній рік і сестра постійно про це нагадувала, але нічого не міг вдіяти. Не мають люди такої сили, щоб повернути час назад і змінити хід подій. А пристосовуватися до життя батька-одинака виявилося доволі складно.

— Дякую, — сказала Ліза, підвелася і вийшла з кухні.

Назар провів її поглядом і ще деякий час дивився на зачинені двері. У той момент, коли дівчина розплакалася, його серце відгукнулося, виникло бажання захистити, але він не мав на це права. Дивно було б втручатися у життя абсолютно незнайомої людини, він і собі не міг дати раду.

У вітальні було тепло та затишно. Особливу увагу привабив невеликий камін, а ще повна відсутність натяку на свято. Жодної згадки, що завтра останній день року. Це було дивним, зважаючи на те, що у Назара є Артем. Лізу ж з кожним новим днем все більше пригнічувала самотність. У неї не було дітей і вона часто уявляла, які чудові свята їм влаштовувала б, якби усе склалося інакше.  Дівчина зітхнула і підійшла до вікна. Вечір швидко огортав село, а сніг досі не припинив падати. За білою пеленою виднівся ліс. Навіть з’явилося бажання відчинити вікно і відчути сосновий аромат. Натомість вона знайшла рушника і вирішила скористатися ванною кімнатою.

Коли дівчина з’явилася на кухні, стіл був накритий до вечері. Їжа проста, але смачна. Ліза здогадувалася, що за це відповідає Аліна. А ще вона дуже хотіла дізнатися, де мама Артемка, але не наважувала про це спитати. Назар був мовчазним, за усю вечерю промовив лише кілька слів. Похмурість на його обличчі гостя сприймала на свій рахунок і сварила себе, що увірвалася до чужих людей.

— Я приберу, — почала складати посуд, коли Назар підвівся. — Дозвольте віддячити за вашу гостинність, — попросила тихо і Назар здався.

Він забрав малюка, а Ліза зайнялася справою. Перемила та ретельно протерла посуд, кілька хвилин дивилася на снігопад за вікном, а потім увійшла до вітальні. У каміні горів вогонь, Назар сидів у кріслі, а малюк солодко спав на його руках. Лізі було незручно псувати таку солодку мить, але господар сам її помітив.

— Вкладу його, — він підвівся з сином на руках і рушив на вихід. — Може вип’єте зі мною? — затримався біля Лізи. — Якщо вже з’явилася можливість не відчувати себе одиноким пиякою.

— Не відмовлюся, — вона знизала плечима, легенько всміхнувшись.  

В очікуванні Назара вона сіла на диван і спостерігала за танцем вогню в каміні. За вікном вив вітер, а їй було затишно та спокійно у чужій оселі. Дивне відчуття. Вона шукала його повсюди, а відчула тут.

— Лікер, — на порозі кімнати з’явився Назар. Вона легко смикнулася, злякавшись, а потім розгублено всміхнулася, коли чоловік подав їй келих на ніжці. Він присів біля каміна, підкинув дров та зайняв місце у кріслі.

— У вас гарний та затишний будинок, — почала Ліза ненав’язливу розмову, але чоловік промовчав. Він дивився на полум’я в каміні і виглядав дуже зосередженим. 

— Я був грубим і хочу перепросити, — сказав він через час, подивившись їй у вічі.

— Я не тримаю зла, — розгубилася дівчина.

— Будемо знайомі, — він підняв келих. — Назар.

— Ліза, — вона відпила трохи, смакуючи ароматним напоєм. — Не любите свята?

— Не вмію радіти, коли не весело, — промовив тихо. — Аліна сварить майже не щодня, вимагаючи свята для Артема, а я не розумію чи потрібно це йому.

— Звісно, потрібно! — вигукнула Ліза. — Всі діти обожнюють свята. Зрештою, де вони знайдуть свої подарунки? Ви ж придбали подарунок? — запитала з підозрою.

— Завтра збирався, — чоловік відвів очі і зробив ковток напою.

— О, то все запущено, — по-доброму всміхнулася дівчина.