Розділ 2

Сніг ліпив у очі, бив по щоках, потрапляв за комір пальто, але вона мала ціль і вперто йшла до неї. А наздогнавши чоловіка, пірнула у кучугуру, втративши рівновагу, і впала. Стало так образливо, що Ліза не витримала і розплакалася. Їй було шкода себе, свого життя, яке все більше руйнувалося з кожним новим днем, її мрій, які так нещадно розтоптав колишній чоловік. У неї не було сил збирати уламки, щоб склеїти їх до купи.

— Чого ви за мною йдете? — почула над собою грубий голос, але сніг заважав роздивитися обличчя чоловіка.

— Це не ваша дорога, — пробурчала дівчина, розмазуючи сльози по обличчю.  — Я йду до міста, — заговорила вже спокійніше.

— Мушу розчарувати, до міста потрібно було йти прямо.

— Справді? — вона подивилася у той бік, куди вказав чоловік, але все навколо було сліпуче-білим, і жоден вказівний знак не підтверджував його слова. Їх там просто не було. — Ви колись бачили найбільшу у світі невдаху? — запитала, сидячи в кучугурі снігу. — Ось, подивіться. Моє нікчемне життя дійшло до ручки, — не витримала і схлипнула.

— З цим я міг би посперечатися, — чоловік безцеремонно згріб її за комір і миттю поставив на ноги. — До міста в таку негоду ви не дійдете. Моя сестра збиралася туди завтра зранку, ходімо влаштую вас до неї на ночівлю.

— Куди? — запитала нервуючи.

— За пагорбом буде село, — кивнув чоловік перед собою.

— А ви… — вона затнулася, — не маніяк?

Було дуже незручно таке запитувати, але страх не давав ступити й кроку. Та навряд чи справжні маніяки зізнаються у такому.

— А схожий? — чоловік, розвернувся і продовжив свій шлях.

Налякана та втомлена дівчина не мала виходу і пішла за ним. Вона тримала дистанцію, намагаючись відчути правильність своїх дій, і безперестанку свердлила спину незнайомця.

Невдовзі й справді показалося село, вони вийшли на широку прогорнуту дорогу. Вказівний знак говорив, що воно має дуже оптимістичну назву — Радісне. Чоловік мовчав, а у Лізи так змерзли ноги, що говорити зовсім не хотілося. Та й про що можна говорити з незнайомою людиною? Їй згадалися плани, які вона будувала по дорозі до подруги. Вчора Ліза придбала невелику ялинку і сьогодні збиралася її гарно прикрасити, щоб розфарбувати свою самотність різнокольоровою гірляндою. А потім вона пила б каву на підвіконні і мріяла… У наш час це дуже важливо. Навіть життєво необхідно — мати мрію. Бо у гонитві за кращим життям ми втрачаємо себе справжніх.

За думками Ліза не помітила, як чоловік зупинився і врізалася йому в спину. Спантеличено потерла чоло і зніяковіла, коли він відчинив перед нею хвіртку. Доріжка до будинку була не розчищеною, дівчина почала сумніватися в існуванні сестри. А що як… Погляд зачепився за сніговика неподалік будинку і загорілася надія, що до міста вона таки добереться неушкодженою. Маніяки ж не ліплять сніговиків?

Перед дверима вона розгубилася, але коли чоловік відчинив двері, зробила крок усередину. «Тепло» — це перше, що промайнуло у думках. Ніг і пальців на руках вона майже не відчувала, тому зняти пальто вдалося з зусиллями. Короткого погляду на чоловіка вистачило, щоб остаточно переконатися, що він не маніяк. Без куртки шапки та капюшона він мав приємний вигляд. Симпатичний чоловік років тридцяти п’яти, з правильними рисами обличчя та невеликою щетиною. Він помітив її увагу, цікавість карих очей змусила Лізу зніяковіти.

— Назаре, ти? — почулося з-за дверей, а через секунду на порозі з’явилася тендітна білявка. — О, ти не сам? — вона з цікавістю дивилася на Лізу.

— Я, — чоловік підняв рюкзак і залишив їх удвох.

— Вітаю, мене звати Аліна, — жінка здавалася доброзичливою і Ліза легенько їй всміхнулася.

— Ліза, — вона зняла шапку, поправляючи своє густе каштанове волосся.  — Вибачте мені, просто автобус зламався і я нав’язалася до вашого чоло…

— Брата, — безцеремонно перебила її дівчина, дістаючи капці. — О, та ти зовсім змерзла, — сказала вона, побачивши мокрі шкарпетки. — Ходімо, — взяла її за руку і завела у передпокій. З шафи дістала в’язані вовняні шкарпетки на кілька розмірів більші і подала Лізі. — Зігрієшся, поки твої висохнуть.

— Дякую, — Лізі стало дуже тепло на душі від такої турботи. Вона миттю одягнула на ноги сухі теплі шкарпетки. — Мені справді дуже незручно.

— І нічого тут незручного немає, — відказала дівчина, накинувши на плечі дівчини в’язану шаль. — а автобус часто ламається. Інколи Петрович сам його ламає, щоб не їхати до міста з одним пасажиром.

— Тоді, напевне, сьогодні причиною стала я, — зітхнула Ліза, вкотре розчарувавшись у людях.

— Зараз відігріємо тебе гарячим какао і життя не здаватиметься таким гірким, — промовила тихо Аліна, підштовхуючи Лізу до іншої кімнати.

— Може, я тут посиджу? — розгублено запитала дівчина.

— Не звертай уваги, — кивнула Аліна на зачинені двері, — Назар трохи відлюдкуватий, але в душі добрий. Ану, народ, зустрічайте гостю, — не давши часу на роздуми, Аліна відчинила двері і підштовхнула Лізу всередину.

На просторій кухні було тепло і смачно пахло випічкою. Назар викладав продукти з рюкзака, а на маленькому диванчику сидів хлопчик приблизно трьох років і немиготливо дивився на гостю.

— Привіт, — несміливо сказала Ліза.

— Мамо! — вигукнув хлопчик, усміхнувшись.