Розділ 1

— Ось так, подруго, тепер я самотня, — засмучено зітхнула Ліза.

Вона допила залишки охололої кави з красивої філіжанки, зловивши на собі стривожений погляд подруги Іри.

— А залицявся як? Зірки з неба діставав, серенади під вікном гуртожитку співав, — нагадала Іра про давно забуті емоції.

— Спогади наче з іншого життя, — на душі у Лізи лежав важкий камінь розпачу та образи, хоч після розлучення минуло достатньо часу.

— Давненько ж ми не бачилися. Он скільки всього сталося, — Ірі було щиро шкода свою ліпшу подругу.

— І я звалилася тобі на голову з такими новинами перед святом.  

— Навіщо ж тоді подруги? — трохи ображено запитала Іра.

Вона підвелася і почала прибирати посуд, розмірковуючи над тим, що тільки-но почула. Дізнатися, що у Лізи не склалося подружнє життя було неочікувано. Вона завжди вважала їхню пару ідеальною.

— О котрій автобус? — спохватилася Ліза, діставши смартфон, щоб перевірити час.

— Він завжди запізнюється, тому краще пересидіти у теплій хаті. А погода така, що я ладна нікуди тебе не відпускати, — визирнула у вікно Іра. — Мете — світу білого не видно. Може, залишишся у нас? І Новий рік разом зустрінемо, тобі не так сумно буде.

— Ні, поїду додому, — відповіла Ліза, ховаючи очі.

Насправді в цей не легкий період їй хотілося тиші. Не всім вдається швидко оновитися від потрясіння, от і вона не могла знайти свою стежку. Йшла наосліп і не бачила перспектив на майбутнє.

За п’ять хвилин дівчата вийшли з двору. Коли дісталися зупинки, автобус уже стояв. Вони швидко обійнялися, привітавши одна одну з прийдешнім, і попрощалися до нової не скорої зустрічі.

Пасажирів у автобусі було багато. Хтось віз з собою ялинку, хтось санчата, а дехто взагалі тримав за повідок здоровенного пса. Ліза, яка завжди побоювалася великих собак, обережно пройшла по салону й знайшла для себе місце у самому кінці. Після морозу, тепло автобуса трішки зігріло і викликало рум’янець на щоках.

Вона дістала навушники та увімкнула музику, спостерігаючи за метушнею на вулиці. Їй подобався сніг. Ще маленькою вона полюбляла дивитися, як він кружляє у повітрі, танцюючи, а потім тихо лягає на землю. У цьому танку було щось легке і навіть магічне. Та й зараз, бувши дорослою тридцятирічною жінкою, вона хотіла б злетіти, як ті сніжинки, і закрутитися у веселому танку, забувши про всі негаразди, які останнім часом спіткали на життєвому шляху.

На якусь мить Ліза задрімала і не одразу зрозуміла, що трапилося. Автобус зупинився, водій вийшов, народ почав перешіптуватись.

— Що сталося? — запитала вона у жінки попереду.

— Мабуть, знову зламався, — відповіла та невдоволено. — Знову пішки доведеться йти, — далі бурчала жінка, дістаючи пакунки з-під сидіння.

— До міста? — сполохано перепитала Ліза.

— Мені в сусіднє село, люба, — жінка подивилася на неї і продовжила збиратися.

— Але ж приїде інший автобус, так? — після короткого сну вона не могла зібрати думки до купи.

— Краще повертайся додому, бо до вечора тут сидітимеш, — жінка забрала свої речі і поспішила на вихід з автобуса. Інші пасажири теж почали виходити. «Я додому і їду» — подумала Ліза і попрямувала за ними. Біля капота стояв водій і кілька чоловіків.

— Не поїдемо, — констатував водій і підпалив цигарку.

— Але ж інший автобус приїде? — запитала Ліза, привертаючи до себе увагу.

— Хіба що зранку, — відповів водій, випускаючи сизий дим у повітря.

— А як же всі доберуться?

— Підуть пішки, — озвався один із чоловіків. — Всі майже місцеві, а вам до міста?

— Так, — в тонкі чобітки миттю пробрався холод. Вона переступила з ноги на ногу і дістала з сумки смартфон. Але серед степу зв’язку не було. Ліза гірко зітхнула і сховала ґаджет до кишені пальто. — А до Вишневого далеко? — запитала з надією.

— Кілометрів шість буде, — відповіла жінка, що проходила повз.

— Я й одного не пройду у таку хуртовину, — пробубоніла дівчина. З розпачем подивилася на людей, що розходилися, і відчула гарячу сльозинку на щоці. «Ну чому мені так не щастить?» — подумала про себе.

Подивилася у той бік, звідки приїхала, і навіть дороги не могла згадати. За цілий день снігу намело багато, йти у таку негоду було б божевіллям. Але що робити?

— Скажіть, будь ласка, а до міста далеко? — спитала чоловіка, який виносив з автобуса рюкзак.

— Далеко, — буркнув він, накинув рюкзак на плече і широким кроком рушив засніженою дорогою.

— Двадцять кілометрів, — озвався водій, що з поважним виглядом проводжав поглядом пасажирів. Здавалося, він абсолютно не переймався тим, що відбувалося.

Погляд Лізи зачепився за широку спину незнайомця, який відійшов на достатню відстань, і в голові промайнула думка, що він міг йти до міста. Не роздумуючи, вона кинулася його наздоганяти, щоб не залишитися у полі сам на сам з хурделицею.