38. Рита

Після цієї фрази я шоковано на нього вирячаюся, а він знизує плечима:

— Я не хотів тебе здавати за свої борги. На мене натиснули, погрожували. Я запанікував. Згоден, це не краще моє рішення. Ідіот. І потім теж. Пробач, Ритко. Мені справді шкода, що все так сталося. Я б хотів налагодити між нами все… Мама снилася мені цієї ночі. Досі не по собі. Про тебе говорила, що залишила тебе на мене, а я розчарував її. Можна водички випити?

— Проходь на кухню, — я рукою вказую в потрібному напрямку. Досі шокована розповіддю про маму. Як же я за нею скучаю! 

— І що ще мама казала? Якою вона була? — допитуюся я, не помічаючи, що Макс для чогось дістав телефон і кілька разів сфотографував мене.

— Га? А, мама? Мама просила передати тобі, щоб не була такою довірливою, — все ще серйозно каже він, а тоді сміється на все горло. — Ідіотка, Рито. Я тебе попереджав! А ти вирішила натравити на мене свого ручного копа? Тепер за твою дурість і ти, і він заплатите!

Я, досі не повіривши, що відбувається, шоковано спостерігаю за тим, як мій брат телефонує в поліцію. Насмішливо дивлячись на мене, демонстративно каже в слухавку:

— Алло, я хочу повідомити, де переховується Акімова Маргарита, ви її шукаєте.

— Що ти робиш? — лише зараз до мене доходить, що в мене ніколи не було брата, опори і захисту. Я росла поруч з негідником, який лише вдавав хорошого, поки це було йому потрібно. Я впустила в будинок ворога.

— В домі прокурора Руслана Лебеденка. Диктую адресу, вона зараз тут. В мене є докази. Фото. Скинути на вайбер? Легко. А є якась винагорода за допомогу поліції?

— Яка ж ти наволоч! — шиплю я, ледь стримуючи сльози. Серце вистрибує з грудей. Я почуваюся загнаною в клітку. — Йди геть! Геть звідси!

Буквально виштовхую його з дому, в який я принесла біду, впустивши цього мерзотників. Сльози закипають на очах. Макс не дуже піддається, але зараз, на емоціях, я виявляюся сильнішою. Він ніколи не був міцним, а моя міць зараз потроєна ненавистю і страхом, образою і гнівом. 

Коли замикаю двері, відгороджуючи нас з Ліною від небезпеки, одразу кидаюся до телефону, щоб набрати Руслана. Я зараз не уявляю, що робити, але він… він повинен щось придумати. Він же такий розумний! Крім того, треба його попередити.

Але нескінченні гудки змінюються тишею. Він не бере слухавку. Ні наступного разу. Ні навіть на четвертий підряд виклик. Це змушує моє серце стискатися від тривоги за нього. За мене. За нас.

Єдине, що залишається — подзвонити Віолі. На жаль, номера когось з друзів Руса в мене нема. 

Коли дівчина бере слухавку, я дуже швидко описую ситуацію:

— Я не можу додзвонитися до Руслана, тому подумала, може ти могла б до Слави, а вже він…

— Що сталося? В тебе тремтить голос. Щось з Ліною? — тривожно питає подруга. Сподіваюся, я можу називати її так. Зараз мені дуже потрібна її підтримка.

— Ні, не з Ліною. Але це дуже серйозно. Мій брат подзвонив в поліцію і здав нас, — я вже не стримую сльози, але схлипували не дозволяю собі. В сусідній кімнаті Ліна. Я не хочу лякати її.

— Зрозуміла. Чекай мого дзвінка, — каже Віола, а тоді збиває дзвінок. Я не можу знайти собі місця від хвилювання, а тому ходжу навколо дивану в вітальні і заламую собі руки. Але не встигаю зробити кілька кругів, як Ві передзвонює.

— Ти щось змогла дізнатися? — схвильовано питаю я, вимикаючи телефон в вухо, ніби це може пришвидшити розмову.

— Так. Рит, біда. Руслана затримала служба безпеки. Ти розумієш, що це означає?

— Його затримали… Він в тюрмі, — шепочу я, розуміючи, що від нього не можу чекати зараз на допомогу. Все сталося саме так, як я й боялася. Я принесла біду в цей дім. Це через мене Руслан постраждав.

— Поліція вже виїхала, Рит. Забирайся звідти, — схвильовано каже Віола. Та це я й сама розумію.

— Дякую. Бувай, — на автоматі кажу я і я вимикаю слухавку, хоч дівчина намагалася щось сказати. А потім вимикаю телефон, аби мене не могли за ним відслідкувати. 

Треба тікати. Але Ліна зі мною. В неї нема мами і моїми стараннями нема тата. Я маю подбати про неї. Більше нема кому.

Кидаюся в її кімнату. В дорожній рюкзак, який знайшла випадково в кладовці, пакую дитячі речі, кидаю кілька іграшок, бутилку води і роблю бутерброди. Ще знаходжу гроші в кімнаті Руслана. Це для його ж дитини, тому не вважається крадіжкою. Зверху в рюкзак допаковую своїм спортивним костюмом, а тоді біжу до дитини. 

— Мам? — хвилюється вона, помічаючи, що щось не так.

— Ми підемо з тобою в подорож. Ходімо, швидше, — кажу я і тягну малу до дверей, де хутко вдягаю її.

— Ула! Клуто! — радіє дівчинка, навіть не уявляючи, з якими зусиллями я тримаю себе в руках і стараюся не розплакатися. Заради Ліни не маю на це права.

Накидаю на себе куртку, беру в одну руку рюкзак, а іншою тримаю названу дочку, що топає поруч, а тоді виходжу з будинку, назустріч невідомості.