37 Рита

Руслан зранку відправляється на роботу, цього разу дозволивши мені самій відвести Ліну в садочок, тим паче тут недалеко. Чи то так зрадів, що я його приревнувала, чи то просто вирішив вчитися довіряти. Хороше вміння, але небезпечне.

— Апчхи! Апчхи! — зранку видає дівчинка, коли я тільки її вмиваю. 

— Що це ти? — тривожуся я. — Все нормально? 

— Апчхи! Та, носик лоскоче,— зітхає мала. Помічаю в неї сопельки і не на жарт лякаюся. Вирішую одразу подзвонити Віолі і порадитися з нею, оскільки Руслан слухавку не бере. Певно, саме в дорозі.

— А температури нема? Зміряй їй, — одразу командує жінка. Я знаходжу в шухляді з аптечкою електронний градусник і міряю малій температуру. Секунда минає, як на екрані з’являється 36.6. 

— Ну то не страшно. Але можеш залишити її вдома під наглядом, щоб в садочку гірше не стало. Від сопельок потрібні крапельки дитячі. Подивись, в Руслана точно мають бути, — керує моя персональна медсестра. Крапельки знаходяться з зображенням дитини на упаковці. Читаю інструкцію, звіряюся з Віолою і врешті вирішую не відводити малу до садочку. Про це й повідомляю Руслана, коли він перетелефоновує, побачивши пропущений.

— Добре, але тримай мене в курсі, — схвильовано каже він.

— А ти відповідай на дзвінок, то й триматиму, — усміхаюся я. — Віола каже, що це не страшно. Так що працюй і про нас не турбуйся.

— Як я не турбуватимуся? Клич Світлану, раптом допомога буде потрібна. Вона ж там поруч.

— Неодмінно, — а в думках відповідаю по-іншому: “нізащо”.

Після процедури промивання носика вмикаю малій телевізор і вирішую приготувати їй щось смачне на обід. 

Раптом тишу, розбавлену брязканням посуду, порушує мелодія на телефоні, яка сповіщає про дзвінок. Хто ще там? Рус вирішив проконтролювати чи Віола? Витираю мокрі руки в паперові серветки і беру телефон, на екрані якого миготить лише одне слово, здатне ввігнати мене в паніку: “Макс”.

Не одразу беру слухавку. Боюся знову почути погрози чи звинувачення. Та все ж наважуюся. 

— Якщо ти збираєшся шантажувати, то навіть не починай, — одразу кажу я, бо краща оборона — це напад. Та голос брата звучить рівно і м’яко:

— Ні, не збираюся. Не бійся, сеструха, — відповідає він.

— Чого ж тоді телефонуєш? — насторожуюся.

— Хочу зустрітися з тобою, — мені це щось не подобається. Тривожно завмираю. А він, не почувши відповідь, продовжує: — Хочу твої речі віддати. Якщо ти вже зі мною не живеш, то я думаю здати твою кімнату квартиранту, може двом студентам, от і відроблю борги. Щомісяця живий дохід. Тільки треба звільнити місце. Тут залишився твій одяг і деякі дрібниці, мамині подарунки. Забереш чи тобі це вже не потрібно?

— Потрібно, — швидко відповідаю я і навіть радію. Здати кімнату — чудова ідея. Гірша, ніж якби він вирішив піти на роботу, але хоч щось. Матиме гроші і відв’яжеться від мене. Ну і можливість забрати дорогі серцю речі теж неймовірно тішить. Той раз я лише взяла основне, боячись захаращувати будинок Руслана своїми сумками. Але якщо Макс все це викине на сміття, то, думаю, Руслан не образиться, якщо ще один мій пакет постоїть в кладовці.

Думаю логічно. Вийти до нього на зустріч я не можу. Ліна ж хвора. Я не можу її залишити і не можу взяти з собою.

— Де зустрінемося? Я приїду, куди скажеш. 

Така поступливість з боку брата здається дивною, але я не втрачаю надії на те, що він змінився, зрозумів помилку. Врешті він не завжди був козлом. Колись ми навіть дружили і я була щасливою, що маю старшого брата, опору і захист. Тому його зрада й була настільки болючою, а розчарування — сильним.

Називаю адресу Русланового дому, думаючи, що це ніяк не нашкодить нам. Врешті тут я під захистом прокурора, а Макс не те, щоб був небезпечним. Він може щось вчудити, але кидатися з кулаками на мене чи дитину не стане. Тож все ок. Все одно мені доведеться з ним зустрітися. І тут я почуваюся затишніше, аніж десь на вулиці, де мене може побачити поліція.

Макс приїздить хвилин за сорок. В його руках дійсно пакет з речами. Оглядаючи будинок Руса, він присвистує:

— Гарно влаштувалася, — підморгує мені. Я спалахую обуренням, а брат примирливо додає: — Чого ти? Я ж навпаки радий за тебе. Хоч в когось з нас життя складеться. І взагалі я…цей… вибачитися хотів.