35. Рита

Роздратування на вчинок Руслана не дає мені спокою. Почуваюся зайвою. Іграшкою. І хоч насправді пам’ятаю, скільки всього заради мене чоловік робить, але це однаково не радує. Бо якби це все безкорисливо, а він же намагається склеїти мене, маючи дівчину під боком. І як має Світлана на це реагувати? Звісно, я розумію її. 

А його не розумію. І не хочу розуміти. Мене просто кошмарить його поведінка. Адже здавався таким благородним і… майже змусив мене закохатися, а сам виявляється… Бабій! Ось він хто! 

Вечеря минає напружено. Я стараюся розмовляти з Ліною і в мене навіть виходить щиро їй усміхатися. Але спроби Руслана заговорити мені зуби трохи дратують. Сидить тут такий турботливий і хороший, а насправді запросто готовий зрадити свою дівчину. 

І ні, я не розглядаю той варіант, що сусідка збрехала. Сенс таке вигадувати, адже це можна перевірити. От хоч би тітку Іру спитати. Бо, звісно, Русланові слова зараз не мають сили. Що, як він обманув мене? Крім того, повірити в те, що такий чоловік холостий мені дуже складно. Все при ньому: красень, добряк, успішний. Навіть наявність дитини не відіб’є бажання в жінок бути з ним. А він і звик гратися ними, певно.

Я зітхаю і майже схлипую. А що ти хотіла, Ритко? Невже справді думала, що він тобою серйозно зацікавиться? Невже мріяла про весілля? Хто ти, а хто він… Прокурор, дорослий чоловік. А ти закінчила курси і навіть не працювала за освітою. Навіть какао приготувати не можеш. В нього вже є дочка. Нащо йому ще ти? Інша річ — розважитися.

— Я вкладу Ліну спати, — коли ми завершуємо трапезу, кажу я.

— Окей, але сама не вкладайся там, — серйозно каже чоловік.

— Чого це? — дивуюся.

— Спатимеш зі мною сьогодні, — і погляд такий суворий.

— Я ж сказала… — починаю, але замовкаю. Руслан вперто веде своє:

— Навіть не обговорюється! Я хочу виспатися, а не всю ніч ходити й перевіряти, чи ти нікуди… — він помиляється і шепоче мені на вухо і від того мурашки розповзається моїм тілом. Як не вчасно. Ми ж тут майже сваримося, а в мене така реакція… — нікуди не втекла.

— Я ж сказала, що не втечу, — відповідаю так само пошепки.

— Пробач, але по зміні твого настрою я не можу бути в цьому впевненим.

— Присягаюся. Руслане, я не спатиму з тобою навіть, якщо ти мене силою притягнеш і наручниками прив’яжеш! — шиплю, бо кричати нема як. Не хочу лякати Ліну. А проте вкладаю в свій голос максимум впевненості, щоб бачив, наскільки я рішуче налаштована.

— А це, до речі, ідея, — похмуро зітхає.

— А й справді! — гиркаю я. — Прив’яжи мене до ліжка в кімнаті Ліни і спи собі спокійно.

Авжеж, я б протестувала, якби він таки надумав прив’язати. А проте думаю, що може він побачить серйозність моїх намірів і покине цю ідею зі спільною ночівлею. Ще чого!

— Краще бути прикованій наручниками, ніж зі мною в одному ліжку? Я настільки тобі огидний?

Його погляд проти мого. Очі в очі. Довго. Рішуче. І я тушуюся. Не витримую напору. Бо не можу брехати і правду сказати теж не хочу. Що він подобається мені. Що я знаю про них зі Свєткою. І що мене коробить від всієї цієї історії і свого місця в його житті. Нікчемно малюсінького такого місця.

— Не збираюся я тебе прив’язувати, — каже він і виходить з кухні. А вже з коридору кричить до мене: — Я чекаю.

“Ага, чекай-чекай” — відповідаю подумки і помічаю Ліну,яка повільно йде до мене.

— Мам… схвильовано шепоче вона. 

— Що моя хороша? — беру її на руки.

— Ви знову свалилися? — в оченятах суцільна тривога. 

— Що ти, люба.

— Я бачу, свалилися! — хмуриться вона. — Ви ж не лозійдетеся? В Каті батьки теж спелшу свалилися, а тоді лозійшлися. Ви ж так не злобите? 

Я важко зітхаю і обіймаю маленьку. Як же мені прикро за неї.

— Ні, люба, — тихо обіцяю їй. 

Я купаю її на ніч, допомагаю почистити зубки і врешті вкладаю в ліжечко. Сьогодні на думку спадає казка про принцесу, яка сидить в башті в полоні у дракона і чекає на прекрасного принца,який її визволить. І чомусь здається мені, що я — та принцеса. А от хто Руслан? Він, на жаль, не мій принц.