34 Руслан

День видався непростий. Запізнення мені не пробачили. Не врятувало навіть виправдання, що допитував свідка по місцю проживання. На суд ледве не спізнився в заторах. Потім через те, що довго чекав суддю з нарадчої кімнати, пропустив обід. 

В прокуратуру повернувся лише під вечір. Такими темпами я Макаренка до Нового року садити буду. 

Беру ті справи, які вже передивився і їду до Слави в поліцію. 

— Ось тут і тут нестиковки, — кажу йому. — Треба перевірити і відновити провадження. Видно ж, взяв гроші.

— Зроблю, що можу, — начальник слідства сонно тре очі. — У мене людей не вистачає. 

— Не прибідняйся, — тисну йому руку. — З мене віскарь. 

— І в куми мене візьмеш, як Ритка народить.

Я чомусь трішки бентежусь. Нам до народження ще як до місяця пішки… Ми навіть далі поцілунків не просунулись. Але сьогодні я планую це виправити. 

В коридорі стикаюсь з полковником. Макаренко підозріло мене оглядає.

— З яких це пір прокуратура до нас як до себе додому ходить? — питає нерадісно. 

— Виконую функцію по нагляду і контролю особисто, — жартую я. 

— Я чув про ваш нездоровий інтерес до притону “Орхідея”, — раптом видає полковник. Отже у відділку є стукач, який йому зливає частину інформації. — Можете бути впевненими відпрацювання йде повним ходом. 

— Чому ж справа розвалюється? — не втримуюсь від шпильки. Хіба він не розуміє, що діло пахне хабарями. І ці хабарі очевидно осідають в його кишені. І я достатньо розумний, щоб це втямити. — Здається, хтось тут сам вирішив з’їсти пиріг, не поділившись… 

Макаренко несподівано червоніє. І закашлюється.

— Вам лише здається, пане прокурор. Я говорив з вашим керівництвом, і вони вважають, що справа розслідується саме так, як треба, в межах закону, — відповідає він нарешті. Красномоний натяк, щоб я не сунув носа туди, де пасеться головний прокурор міста. 

Ну нічого, після мого розслідування прокурор Філімонов буде робити вигляд, що навіть прізвище “Макаренко” вперше чує. 

Їду додому в передчутті зустрічі з Ритою. Віола написала, що завезла моїх дівчаток додому. Отже, Рита вже нікуди не втече, бо ЛІну саму вона залишити не посміє. 

З кухні долітає якесь шкварчання і пахне чимось підозрілим. Буквально залітаю туди. 

— Я молоко гріла, хотіла какао зробити, — жаліється Рита. — А воно згоріло…

— Відійди від плити, горе ти моє, — кажу я лагідно. 

Проте вона чомусь насуплюється. Я перехоплюю дівчину за руку і уважно зазираю в очі. Там настороженість і вже відомий мені холод. Та що я чорт забирай знову зробив не так? 

— Ти певно втомилась у Віоли, — кажу нарешті. — Відпочинь, я сам приготую вечерю. 

— Як скажеш, — Рита киває і йде у вітальню до Ліни. 

Я ставлю курячі крильця в духовку. У мене завжди є заготовки в морозилці. Вже в маринаді. Досить тільки у форму для запікання поставити. І швидко чищу картоплю. Самотнє життя з малою дитиною до всього призвичаїло. 

Коли картопля починає буклькати на плиті, виходжу до дівчат. Рита щось малює з ЛІною. 

— Скоро будемо вечеряти, — кажу, підхоплюючи на руки кота. 

— Чудово, — киває Рита. 

— Що знову сталось? — питаю я. 

— Ви свалитесь? — ЛІна кидає фломастери. — А я вас намалювала! — Показує мені і Риті картинку. — Ти і мама.

— Дуже гарно, — Рита посміхається Ліні. 

Я ревную! Я хочу, щоб і мені вона так посміхалась. Але вона на мене навіть дивитися не хоче.