33 Рита

Сюрприз у вигляді Світлани. Яка приїхала, звісно ж, забирати Ліну. 

Коли ми увійшли, сусідка розмовляла з кимось по телефону, але побачивши мене, одразу скинула дзвінок і поспішила підійти.

— Привіт, — вітаюся я. — Дякую, що прийшла. Але я заберу Ліну. Може в тебе ж якісь справи, то ти можеш бути вільна.

От і що я не так сказала? А проте очі сусідки запалали вогнем гніву.

— Я? Я можу бути вільна? — вона награно розсміялася. — Я тут, бо Рус мене попросив. Тобі він не довіряє дитину. Тож я нікуди не піду.

Слова про недовіру, як і зверхній тон Світлани, були ударом нижче пояса. Мені буквально зле стало, але я не могла дозволити собі ці емоції. Тож з усіх сил стараюся бути спокійною.

— Добре. Не йди. І я теж залишуся. Разом поїдемо додому, — кажу я, намагаючись зберігати обличчя. Але вчинок Руслана… Він зовсім ірраціональний з одного боку. І цілком логічний з іншого. Я постійно тікаю. Авжеж він не хоче мені довіряти доньку. Це вже поганий дзвіночок, яий свідчить про те, що наша історія скоро скінчиться. А те, що я собі сьогодні фантазувала, фантазіями і залишиться. 

— А можна тебе спитати дещо? — раптово каже вона.

— Питай…

— Де ти була цим ранком? — і знову в голосі звинувачення.

— Мала справи, — таке враження, що я перед нею маю звітувати! Що взагалі відбувається? 

— Рус покликав мене зранку до Ліни. Вона плакала, бо не побачила мами, як прокинулася. А в тебе справи, що тобі до дитини? Слухай, Рито, ти мене вибач, але Ліні краще було без тебе! Ти лише травмуєш нещасну дитину! Хіба вона мало пережила через тебе? 

Вона все ще вважає мене біологічною матір'ю… Ось в чому річ. Отже її гнів направлений не на мене? А на справжню матір ЛІни. І відверто сказати, я б і сама таке сказала в очі тій жінці, що й Світлана. Тож ця думка допомагає мені приборкати свої емоції. 

— Світлано, я… — але дівчина не дає мені сказати. Повна праведного гніву, вона продовжує свою тираду:

— Ти взагалі не вчасно з’явилася. Ти ж не думаєш, що він весь цей час чекав на тебе? — в її очах з’являється небезпечний вогник.

— Звісно він не чекав, — киваю я. — Він вільний чоловік, — чому ж так боляче проштовхувати ці слова? Я ж розумію, що будь-яка жінка рада заграбастати таке щастя, як мій прокурор. І певно Свєта, як сусідка не втрачала часу. 

— От і зникни! Не псуй людям життя, у нас до пропозиції все йде, тобі не місце в будинку і його житті! — Світлана тикає в мій бік пальцем. — Можеш звісно бачитися з донькою, ніхто тобі цього не забороняє. Поки що. 

Всередині все ніби обривається. А чи знає Світлана, що Руслан чіплявся до мене? ЛІз з обіймашками і поцілунками? Чи вона просто мене обманює? Грає на нервах? Мені вже нічого не зрозуміло. Лише хочеться розплакатись. 

В цю мить вихователька виводить дітей в коридор. Побачивши мене, Ліна з криком: “Мамочка” виривається з рук няні і біжить до мене. Я ж беру її на руки, пригортаю до серця і мало не плачу. Кидаю поверх її голови короткий погляд на Свєту. 

— Дитину ви у мене не відберете, — кажу на зло їй. Якщо нервую я, то і вона нехай… Хоча вона наче й не винувата ні в чому. Але мала б виносити мозок Руслану, якщо у них справді стосунки. А не робити з мене мішень. — Поїхали додому, Ліночко.